— Тільки злегка, сер.
— О, боги…
— Так, сер.
Ваймз намагався голитися, поки Віллікінс позаду нього чистив уніформу і глянсував взуття.
Надворі міські годинники почали вибивати десяту ранку.
«Коли я сів, була десь четверта, — думав Ваймз. — Я точно чув, як о восьмій прийшла інша зміна, і ще мав розібратися з витратами Ноббі, що є справжньою вищою математикою…»
Він намагався водночас позіхати і голитися, а це завжди погана ідея.
— Прокляття!
— Зараз дам вам серветку, сер, — мовив Віллікінс, не обертаючись. Поки Ваймз прикладав серветку до підборіддя, дворецький правив далі: — Користаючись можливістю, хотів би зачепити одну важливу тему, сер…
— Так? — Ваймз дивився туманними очима на червоне трико, що було, схоже, головним елементом його урочистої уніформи.
— На превеликий жаль, боюсь, я змушений попросити вас прийняти мою заяву про звільнення, сер. Я хочу служити.
— Кому служити, Віллікінсе? — запитав Ваймз, витягнувши перед собою сорочку з пишними рукавами. Аж тоді до нього дійшло почуте. — Ти хочеш стати солдатом?
— Кажуть, Хапонію треба як слід провчити, сер. У скрутну годину Віллікінси завжди були готові піти батьківщині на допомогу. Я подумав, що мені підійде важка піхота лорда Вентурі. У них дуже симпатична уніформа в червоно-білих кольорах, сер. Із золотими галунами.
Ваймз нап’яв чоботи.
— Ти ж служив раніше, чи не так?
— О, ні, сер. Але я швидко вчуся, сер, а ще вкрай майстерно розділяю туші, — на обличчі дворецького відбилася патріотична готовність.
— Індичок і… — запитав Ваймз.
— Саме так, сер, — мовив Віллікінс, поліруючи урочистий шолом.
— І ти маєш охоту воювати з верескливими ордами в Хапонії?
— Якщо до цього дійде, сер, — мовив Віллікінс. — Гадаю, ваш шолом уже достатньо наглясований, сер.
— Кажуть, дуже піщана місцина.
— Атож, сер, — погодився Віллікінс, застібаючи шолом на Ваймзовому підборідді.
— І скеляста. Дуже скеляста. Багато скель. І пилюки теж.
— Так, місцями там дуже висушено, сер, тож, гадаю, ви маєте рацію.
— І ти, Віллікінсе, помаршируєш на цю землю пилюки кольору піску, і скель кольору піску, і піску кольору піску з навичками сервірування стола і в червоно-білій уніформі?
— Із золотими галунами, сер, — Віллікінс випнув підборіддя. — Так, сер, якщо виникне потреба.
— Тебе нічого не бентежить в цій картинці?
— Сер?
— А, не зважай. — Ваймз позіхнув. — Що ж, Віллікінсе, твоя відсутність ранитиме нас до глибини душі. «А його хтось таки справді може поранити, — подумав він. — Особливо, якщо матиме час прицілитися».
— О, лорд Вентурі каже, що до Вепроночі справимось, сер.
— Справді? Я не знав, що війна вже почалась.
Ваймз збіг сходами вниз, де його окутали аромати карі.
— Ми вам трохи залишили, сер, — озвався сержант Колон. — Ви якраз спали, коли хлопчина приніс їжу.
— Син Ґоріффа приходив, — уточнив Ноббі, виловлюючи рисинки у бляшаній мисці. — Тут їжі на пів зміни стане.
— Переваги служби, — кинув Ваймз, кваплячись до дверей.
— Хліб, мариноване манго і всяка всячина, — радісно мовив Колон. — Я завжди казав, що як на рушника, старий Ґоріфф не такий вже й поганий.
Калюжка шипучого мастила… Ваймз затримався біля дверей. Сім’я, що збилася в купку… Він витягнув годинник. Той показував двадцять по десятій. Якби він біг…
— Фреде, зайдеш до мене в кабінет? — запитав він. — Лише на хвилинку.
— Так, сер.
Ваймз провів сержанта сходами нагору і зачинив двері.
Ноббі та інші вартові нашорошили вуха, але крім приглушеного шепоту, що якийсь час не стихав, до них не долинало ані звуку.
Двері знову відчинилися. Ваймз спустився сходами вниз.