Його погляд ковзав від обличчя до балакучого обличчя, ліниво міркуючи про те, хто в чому винен[6].
Там також було чимало послів. Їх неважко було виокремити з натовпу. Вони були вбрані в народний стрій, та оскільки він загалом відображав одяг середньостатистичного селянина, в них був дещо недоречний вигляд. Зовні вони були вдягнені в шовк і пір’я, та в душі заповзято носили костюми.
Вони балакали невеличкими групками. Деякі навіть кивали й усміхались йому, проходячи повз.
Світ спостерігає, думав Ваймз. Якби щось пішло не так, і цей клятий Лешп спричинив війну, саме такі чоловіки мізкували б, що робити з переможцем, ким би він не був. Неважливо, хто розпочав війну, неважливо, як її вели, їм важливо знати, як вирішувати проблеми зараз. Вони представляли, як то кажуть, «міжнародну спільноту». І як у всіх словосполученнях зі словом «спільнота», ви ніколи до кінця не певні, кого чи що включає ця «спільнота».
Ваймз стенув плечима. Слава богам, він не належав до цього світу.
Він прокрався до капрала Ноббса, який стояв біля головного входу в позі перекошеного горбаня — кращої стійки «струнко» від живого Ноббса годі було очікувати.
— Все тихо, Ноббсе? — запитав він самим кутиком рота.
— Так, сер.
— Взагалі нічого не відбувається?
— Аж ніяк, сер. Ніде ані голуба, сер.
— Як, ніде? Взагалі?
— Так, сер.
— Ще вчора де не глянь були якісь проблеми.
— Так, сер.
— Ти ж передав Фреду, щоб у разі чого послав голуба?
— Так, сер.
— А Затінки? Там завжди щось…
— Тихо як у вусі, сер.
— Прокляття!
Ваймз похитав головою, засмучений такою ненадійністю злочинного братства Анк-Морпорка.
— Може, ти би взяв цеглу і…
— Леді Сибіл була кокетна щодо того, що ви маєте тут залишитися, — мовив капрал Ноббс, дивлячись кудись перед себе.
— Кокетна?
— Так, сер. Вона прийшла до мене перекинутись слівцем. Дала мені долар, — сказав Ноббі.
— А, сер Семюел! — вигукнув розкотистий голос позаду нього. — Схоже, ви ще не знайомі з принцом Куфурою?
Він обернувся. До нього наближався Архіректор Ридикуль у супроводі двох смаглявих чоловіків. Ваймз квапливо набув офіційного виразу.
— Знайомтеся, панове, це командор Ваймз. Сем… ні, я все неправильно роблю, геть не за протоколом — маю стільки роботи, Скарбій знову замкнувся в сейфі, ми не розуміємо, як він залазить туди з ключем, там зсередини навіть замкової щілини немає…
Перший чоловік простягнув руку, коли Ридикуль знову кудись квапливо подався.
— Принц Куфура, — представився він. — Мій килим прибув сюди лише дві години тому.
— Килим? А… точно… ви летіли…
— Так, дуже зимно, і їжа на борту так собі. То ви спіймали злочинця, сер Семюел?
— Що? Даруйте?
— Наш посол доповів мені, що минулого тижня ви змушені були покинути зустріч?.. — Принц був високого зросту і, мабуть, колись мав доволі атлетичну статуру, поки великі застілля врешті його не обтяжили. А ще він носив бороду. Всі хапонці носили бороду. У цього хапонця були також розумні очі. Бентежно розумні. Зазирнеш у них, а звідти на тебе дивиться сім шарів людини.
— Що? А. Так. Так, ми його спіймали, авжеж, — спантеличено відповів Ваймз.
— Так тримати. Я так розумію, він чинив спротив.
Ваймз нічого не тямив. Принц задумливо постукав себе пальцем по щелепі. Ваймзова рука і собі злетіла до підборіддя, намацавши там клаптик серветки.
— А… ем… так…
— Командор Ваймз завжди ловить свого злочинця, — мовив Принц.
— Ну, я би не сказав…
— Я чув, вас кличуть Ветінарським тер’єром, — вів далі Принц. — Який завжди женеться по гарячих слідах і має залізну хватку.
Ваймз втупився у спокійні, тямущі очі.