— Як ця стара шкапа про них дізналася?
— Заспокойся, — сказав Воррен. — Добре, що вона хоч не стовбичить у їхній вітальні. Вона на газоні, тож ми накинемо на неї стару мотузку із простирадлами. Ви з Марті дістанетесь туди за п’ять хвилин. Я зателефоную власникові того будинку чи то їхнім сусідам і попрошу заховати її під ковдрою, доки ви не приїдете.
Грім побіг до виходу, підштовхнувши Марті у коридорі.
— Феєричний мегапрокол!
— Якщо вони її побачать, ми скажемо, що вона бере участь у фестивалі, — сказав Воррен. Він обдарував Гріма блискавичною посмішкою, яка б краще пасувала вечірці у стилі сальса з порцією мохіто, аніж ситуації, за якої можуть загинути люди. Проте він дуже прорахувався, намагаючись заспокоїти Гріма. — Місцевий люд, жартуючи, вітає новоселів. О-о-о, о-о-о, о-о-о, поглянь, яка мила невеличка витівка! Та це ж усього лише відьма!
Роберт Грім крутнувся у дверях, як дзиґа.
— Це аж ніяк не довбана казочка про Гензель і Гретель!
Розділ 3
Останній теплий день року проминув швидко. Пройшло кілька тижнів навчального року, і Стів Грант уже почав призвичаюватися до чергування занять у Медичному коледжі Нью-Йорка та роботи керівника проекту в науково-дослідному центрі. Джоселін працювала три з половиною дні на тиждень у Природничому музеї Гудзонських висот у Корнволі, а хлопці, хоча й пручалися за звичкою, та все ж почали звикати до нового шкільного року у старших класах школи «О’Ніл» у Гайленд-Фолзі. Тайлер заледве закінчив перший рік і тепер відвідував додаткові заняття з математики, щоби бути готовим до іспитів. Від цих занять у нього зростала дратівливість. Тайлер мав хист до слів, а не до чисел, і якби він закінчив цей рік, — це було велике «якби», на думку Стіва, — він волів би працювати зі словами. Наприклад, у журналістиці. Ідеалом було б навчання у Нью-Йоркському університеті, хоча тоді йому довелося б щодня їздити до мегаполіса. Жити у гуртожитку в кампусі на такій відстані від Блек-Спрінга було б надто небезпечно. Бо воно вповзе у нього повільно, майже нечутно… але наприкінці влучить у самісіньке серце, і, може, надто неочікувано, щоб бути вчасно поміченим.
Метт у темпі вальсу закінчив перший рік середніх класів і почав другий з притаманними підлітковому віку різкими перепадами настрою. Він оточив себе дівчатами зі школи та, здавалося, поділяв як їхні нескінченні пароксизми реготу, так і спалахи передменструальної злості, а за першим покликом пішов би танцювати до упаду. Джоселін висловила занепокоєння тим, що Метт може цього чи наступного року здійснити камінг-аут. І хоча Стів від самої лише цієї думки хмурив брови, в глибині душі він підозрював, що Джоселін має рацію. Ця думка його тривожила, попри те, що ані він, ані Джоселін не дотримувалися консервативних поглядів. Просто він усе ще дивився на Метта як на ласкаву та вразливу дитину, якою він і був усі попередні роки.
«Вони й справді стають дорослими, — подумав він із легким смутком. — А ми старіємо. І для нас ніхто не зробить винятку. Ми всі постаріємо… і станеться це у Блек-Спрінзі».
Від цієї думки йому стало важко на серці. Він пройшовся стежкою уздовж кінної огорожі до кінця двору. Хоча була майже одинадцята вечора, надворі було досить тепло. Погода, як наприкінці літа, у повітрі — жодного натяку на осінь, хоча по радіо на завтра передавали дощ. Перед ним у суцільній пітьмі тягнувся у височінь мовчазний ліс. Стів свистом покликав Флетчера, який ховався десь у темряві.
По той бік паркану в темряві світилася цигарка Піта Вандермеєра. Стів підняв руку, і Піт дружнім жестом приклав два пальці до скроні. Піт був соціологом кожною клітинкою свого організму, він часто засиджувався надворі аж до світанку й курив. Пару років тому він дочасно пішов на пенсію через ревматоїдний артрит, і з того часу його дружина Мері годувала сім’ю. Піт був на п’ятнадцять років старшим за Стіва, але його син Лоуренс був однолітком Тайлера, і з часом обидві сім’ї здружилися.
— Привіт, Стіве! Що, насолоджуєшся останніми теплими вечорами?
— Наскільки це можливо, — посміхнувся він.