Беріг ріки і численних мерехтячих потоків, що вливали ся до її русла крутими стрічками, як також цілі простори, що тягнули ся від берегів до глибини ріки, ген аж до пісчаного, кременистого ложа, та не лиш сі місця, але й ціла поверхня долини від ріки до гір, що її окружали, були вкриті густою, дрібною, низенькою, цілком рівною, зеленою травою з ванільовим запахом, а трава була засіяна жовтим козелцем, білою стокоротю, багровими фялками і рубіновими асфоделями так, що її незвичайна краса промовляла до наших серць голосними словами любови і божої хвали.
А тут і там вистрілювали з густої трави, як дикі сонні привиди, фантастичні дерева, а їх стрункі пні не стояли прямо, а звертали ся граціозно до світла, що сипало ся в полуднє на саму середину долини, їх кора мінила ся живими красками гебану і срібла і була ніжнійша від всього, з виїмкою лиця Елєонори; і як би не се зелене, великанське листе, що звисало з їх верхів довгими спіраліями та колихало ся від зефіру, то міг би вважати їх напевно великанськими сирійськими зміями*, що складають поклін свойому панови, сонцю.
Рука в руку ходив я з Елєонорою по сїй долині цілих пятнайцять літ, поки не закрала ся в наші серця любов. Одного вечера при кінці третього пятиліття її життя, а в мойому четвертому, сиділи ми, обнявшися, під деревами, що мали вигляд змиїв і дивили ся в низ на води Ріки Мовчання, на власні образи. Ми не говорили до кінця того милого дня ні слова, а навіть слідуючого ранку наші слова були скупі а наш голос дрожав. Ми викликали з филь бога Ероса і тепер відчували, що він розпалив в нас палкі душі наших дідів. Пристрасти, що знаменували наш рід цілі століття, заволоділи нами насильно і розбудили нашу уяву, якою так само визначали ся; і рознесли по долині Многобарвної Трави божевільну розкіш. Якась зміна була замітна на всьому. Дивні, ясні, звіздисті квіти вистрілили на деревах, де передше не було видко ніякого квіту. Краски зеленого килиму поглубили ся, а коли білі стокороти, одна по одній пощезали, вистрілили на їх місце десятки рубінових асфоделів. І зродило ся життє на наших стежках, бо великий флямінґ, якого досі не було видко, враз з всілякими веселими, пестрими птицями, заяснів перед нашими очима ярким пірєм. Золоті і срібні риби грали ся в ріці, з якої виринав від часу до часу гамір, що зливав ся вкінці в плавну мельодію, яка бреніла по ангельськи більше, чим звуки гарфи Еоля, солодше над усьо, з виїмкою голосу Елєонори. Нараз виринула з областий Гесперу* темна хмара, яку ми там замічали вже давнійше і заясніла багрою та золотом, а відтак повисла над нами і стала з дня на день спускати ся нище, аж покіль не спочила рубцями на верхівях гір і не змінила своєї темноти на величню красу та не полонила нас в чарівну вязницю величи і слави так, як ніколи доселі.
Краса Елєонори рівняла ся красі Серафима: але вона сама була дівчиною простою і невинною, як це коротке життє, яке пережила серед квітів. Ніяка штучність не закривала кріпкої любови, якою горіло її серце і вона поділяла зі мною свої найскритші тайни, коли ми було похожали разом по Рівнині Многобарвної Трави і розправляли про величезні зміни, які тут щойно скоїлись.
Наконець, коли ми одного дня серед сліз заговорили про сю останню зміну, що мусіла опротивіти всім людям, від тоді вона вже більше не відступала від цеї сумної теми і вплітала її у всякий наш розговір, зовсім так, як це бачимо у піснях кобзаря Скіраза*, де ті самі образи стрічають ся заєдно у глибоких варіяціях вислову.
Вона чула, що палець Смерти спочив на її грудях, що вона зі своєю скінченою красою, як одноднівка була сотворена лиш на те, щоби умерти; але жах перед могилою ограничав ся у неї на одну гадку, яку вона мені відкрила одного вечера, у хвилю сумерку, на березі ріки Мовчання. Вона бояла ся думки, що я поховаю її в Долині Многобарвної Трави і кину раз на все її блаженний затишок та перенесу любов, яка тепер належала до неї, на яку дівчину із зовнішнього буденнього світа. Як стій кинув ся я до ніг Елєонори і зложив перед нею і перед Небом присягу, що ніколи не звяжу ся супружеством з якою небудь дочкою Землі — та що ніяким чином не спроневірю ся її дорогій памяти, ні памяти святого чувства, яким вона мене ущасливила. І я візвав на свідка моєї святої торжественної присяги Могучого Володаря Світа. А проклін, якого я взивав від него і від неї — святої в Раю — в разі не додержання обітниці, містив в собі таку страшну кару, що я не важу ся тут його повторити. На мої слова очи Елєонори заясніли і вона зітхнула, начеб з її грудий зняв смертельний тягар; вона задрожала і заплакала гірко; але приняла присягу (вона-ж була ще дитиною) і це принесло їй пільгу в годині смерти. І сказала мені, конаючи спокійно кілька день опісля, що за те, що я зробив для заспокоєння її душі, вона буде чувати по смерти наді мною, якраз цею душею, і коли я на це пристаю, являти ся мені буде безсонними ночами; коли ж це лежить поза можністю душ в Раю, то бодай буде мені давати часті докази своєї присутности тим, що буде зітхати наді мною вечірними вітрами, або наповнятиме воздух, яким я дихаю, запахом ангельських кадильниць. З такими словами на устах закінчила своє непорочне життє і зробила конець першій добі моєї жизні.