Я одружив ся; і не бояв ся проклону, який стягав на себе; а журба мене не навіщала. Аж тут — нараз серед нічної тишини донесли ся крізь мої ґрати солодкі зітхання, яких я не чув вже від давна. Вони злили ся в приязний і солодкий голос, що звучав:
«Спи спокійно! — бо дух Любови царить і править всім і всюди; в хвилі, як пригортаєш до твойого розпаленого серця сю, що зве ся Ерменґардою, ти звільнений від присяг, зложених Елєонорі — з причин, які тобі відкривають ся в Небі».
Переклав П. Карманський.
__________________
Заглада дому Юшер
Серце його схоже на завішену бандуру, що дзвенить при иайлекшому подуві.
Беранже.*
Одного хмарного осіннього дня їхав я вже від раннього ранка стороною, що мала в собі щось дивно сумовитого. У воздусі повисла сумна мовчанка, а хмари звисали тяжко та наче-б давили усьо до самої землі. Нарешті, коли вже стали сіріти тїни вечера, угледів я перед собою родову оселю Юшерів. Не знаю, як воно стало ся, але при першому погляді на сі мури, заволодів моєю душею прикрий, хмарний сум. Кажу прикрий, бо його зовсім не лагодив той поетичний, отже майже хороший настрій, з яким звичайно приймав людська душа навіть найдикші образи руїни й трівоги, що нам їх подає природа.
Я приглядав ся образови, що лежав переді мною: будинкови, в простому сільському окруженню, студеним мурам, вікнам, що виглядали мертво, як пусті очодоли, розкиданим рідко купинам ситнику й старим деревам, яких пні полискували декуди білаво — я глядів на все те з чуттєм найбільшого пригноблення, якого не можу гаразд порівнати з ніяким иншим настроєм у світі, як з прикрим вражіннєм по отверезінню з опіюмового одуру, з тим відчайним поворотом у тверезий світ буденного життя, з тим прямо страшним розпанаханнєм ясної заслони, що приводить до розпуки.
На всім, що було передімною, лежав холод, пригнобленнє, руїна життєвих сил — словом пустеля гадок, що не дасть очеркнути ся, якої ніякий вибух уяви не зміняв у величавий образ. Від чого се могло бути? Я здержав мойого коня, аби над сим роздумати.