Малюнки, що виринали один по однім на полотні у неясних начерках, які творила його розбуджена уява, наводили на мене страх, що був тим більший, чим менше ясно піймав я причину їх творення. Сі малюнки стоять іще тепер переді мною мов живі і я даром силкуюсь зрозуміти хоч дещо, що дасть очеркнутись в межах писаного слова. Юшер вспів при найбільшій простоті та ясности начерку прикувати увагу глядача та заволодіти нею Як що істнував взагалі чоловік, що змалював ідею, то був се Родеріх Юшер. Бодай для мене в тодішніх обставинах — мали ті відорвані, чисті думки, які сей мелянхолїк кидав на полотно, справді прескорбну силу невиносимої трівоги, якої я ніколи не зазнавав, хиба тінь її при огляданню рішучо палких, а при тім реалістичних задумів Фуселього*.
Тут спробую тільки передати словами одну фантазію мойого приятеля, що була строго пронизана духом абстракції На малому образі з'ображено нутро велитньо-довгого, прямокутного склепіння чи тунелю. Низькі, гладкі, білі мури були безкрайні й без окрас. Деякі дрібниці на малюнку мали з'образити ідею, що сей хідник є в підземеллю. Притім не можна було відкрити на цілій його просторони нігде виходу, ні смолоскопа, чи якогось штучного світла. Всеж таки видно було у склепінню струю блимаючих промінів, що надавали усьому загадочний блеск.
Я згадував вище о хоробливій чутливости його слуху, так що страдалець не міг знести ніякої музики, крім смичкових інструментів. Може се були вузкі границі, на які він обмежував ся грою на гітарі, та вони надавали йому фантастичну вдачу. Та сим способом не можна пояснювати собі пламенного жару його імпровізацій. Що до його композицій, та слів — бо звичайно сам супроводив їх своїми римованими стрічками — се був наслідок сього внішнього вітхнення. Я вже ранше згадував о сьому духовому настрою, що проблискував тільки в особливих хвилях найвищого артистичного захоплення. Слова такої одної рапсодії я затямив собі без великого труду. Вони вразили мене тим глибше, що я у їх укритому та містичному змислї запримітив факт, тай то вперше, що Юшер був зовсім свідомий того, що його слабий ум хитавть ся у своїй величі. Строфи, що називали ся: «Зачарована палата» були, як що ня зовсім, то приблизно ось такі:
«Тут колись росла палата[2]
В небо з тла зелених нив,
Добрих духів гарна хата —
Горда, пишна, повна див.
Башта сторожем на чаті
В блисках сяйва верх пняла,
Бо царем чудній палаті
Мисль була.
Там на крівлї — чом пропали
Ті часи чарівних літ? —
Хоругви сонцями сяли,
Маяли стяги побід.
Як вітрець із вні злеліяв,
Струснув воздух навкруги, —
На палатні стіни віяв
Пахощів крильми.
Крізь два ясні вікна видно:
Здовж світлиці, де був трон,
Духи двигались ритмічно
Під шездар солодкий тон*.
Вколо трону, що у грани
Блисків і приздоб горів;
Там в окрасі слави й шани
Царь сидів.
З брами дивної оселі —
А вся брама самоцвіт
І слонова кість — веселі,
Добрі речі плили в світ
Відгомоном роззвучати: