Мене обсіли тисячні почування, а серед них брала верх вдивовижа а відтак жах, але я заховав був ще на стільки притомности ума, що ніже одним словечком не побільшав роздратовання, в якому оставав мій приятель. Я не був певний, чи він чув загадочні звуки, хоч від кількох хвилин настала у його суті якась дивна зміна. Він сидів проти мене й пересуваючи крісло з провола, відвернув ся так, що сидів лицем до дверий. Тому я міг бачити тільки трохи його лице, та замітив, як його губи ворушили ся, начеб щось шепотів до себе. Він опустив голову на груди, а по остовпілих, широко розкритих очах на які я глянув боком, я пізнав, що він не спить. Се можна було пізнати й по рухах його тіла, бо він хитав ся спокійно та без упину, рівномірно то в один, то в другий бік.
Завваживши се, притьмом взяв ся я знова до оповідання Лянсельота й читав далі:
«Герой, безпечний тепер перед скаженістю страшного змия, нагадав собі металевий щит та приписуваний йому дар розвязки чудес. Він відсунув трупа змия з дороги та дійшов по срібнім помості палати сміло до місця, де на стіні висів щит. Та щит не ждав на прихід героя, а з чарівним голосним дзенькотом упав перед його ногами на срібну долівку».
Тільки що прогомоніли останні звуки сих слів, нараз, — наче-б хто справді кинув в сю мить металевим щитом о срібну долівку — озвав ся глибокий, металічний, дріжучпй та імовірно приголомшений відгук. З острахом схопив ся я на ноги; та Юшер сидів далі недвижно хитаючи ся рівномірно. Я кинув ся до крісла, що він на ньому сидів: він глядів без руху просто себе, а в усій його постаті малювала ся мертва недвижність камінного спокою.
Та коли я поклав руку на його рамени*, він задрожав усім тілом; бліда усмішка тремтіла на його устах і я замітив, що він тихим шепотом говорить до себе якісь уривані й неясні слова, мов би зовсім забув, що я біля нього. Я нахилив ся до нього та порозумів його страшні слова.
— Не чуєш сього? — О так! Я гаразд чую й чув. Довго, — довго — дуже довго — через чимало хвилин, — через богато годин, так, через чимало днів я чув се! Та я не важив ся — ти можеш назвати мене за се нужденним падлюкою, бо я такий! — Я не важив ся — не важив ся говорити! Ми поклали її живою до гробу! Чи не казав я, що у мене чутливі змисли? Тепер кажу тобі, що я чув її перші слабі рухи в глибокій пивниці. Я чув її — від сього часу минуло чимало, чимало днів — та я не смів, не важив ся говорити! Та тепер — сьої ночи — Етельред — га! — га! — Влім до Ереміта та смертельний рев змия та чарівний бренькіт щита! — навряд: розбиваннє труни, брязкіт зелізних замків у її тюрмі та її неприкаянна мандрівка по обитій мідю пивниці. Ох, куди мені тікати? Чи не останеть ся вона осьтут на віки? Чому не йде вона вже сюди, щоб докоряти мені за сквапливість? Чи я не чув вже її кроків на сходах? Чи не чую тяжкого, страшного биття її серця? Га, божевільний!
Мов шалений скочив з крісла з криком, наче-б із ним бажав віддати свою дупу:
— Божевільний! — кажу тобі, що в тій хвилї вона стоїть за дверми!
Наче-б у його надлюдськім крику була чарівна могучість — в сю-ж мить тяжка, старинна оправа дверий, на які вказав рукою, стала розпускати свої гебанові крила. Був се тільки наслідок настигшої хуртовини, — та ізза крил дверий майнула нараз повита смертними рантухами висока стать лєді Магдалини Юшер. Її біле одіннє було покровавлене, а на її змарнілому тілі знать було скрізь сліди відчайної борби. Вона стояла дрожачи й хитаючись на порозі — опісля із страшним, скаженим криком звернула ся, хитаючись, до брата. Борючи ся в останнє зі смертю, потягнула його мертвого до землі, як жертву його власного жаху.
Я втік перестрашений з сьої кімнати та з того дому. Коли я опинив ся знова на знаній дорозі, там скаженіла іще буря з усьою силою. Нараз заблимав над дорогою яркий блеск. Я відвернув ся, щоб глянути, відкіля узяв ся сей незвичайний блеск, бо за мною був тільки сей довжезний будинок у пітьмі. Сей блеск походив від місячного сяєва, що мов кров червоне хилило ся на захід і в сю пору обливало сильним світлом прогалину, яка, як я згадав, йшла ломаною лінією через усю висоту муру від даху до підвалин. Коли я ще глядів на се, прогалина стала швидко ширшати — згодом прийшов кріпкий удар хуртовини — повне сяево місяця кидало мені в лице цілі оберемки світла; — а моїм мозком заволодів обморок, коли я вглядів, як сильні мури стали розступати ся. — Прогомонів протяжний, змішаний, пронизливий гук, опісля мов туча могутньої струї, — і глибокий, мрачний став замкнув ся на моїх очах понуро й мовчазно вад звалищами дому Юшера.