З літами привязаннє до них збільшило ся. Коли я став мущиною, вони були одиноким джерелом моєї втіхи та задоволення. Тим, котрі нераз мали вірного та мудрого пса, не потребую поясняти того дивного почуття та привязання, що є причиною внутрішнього задоволення. Се, що звіря само себе відрікаєть ся, і що воно готове на всяку жертву зі своєї сторони, мусить промовити до серця того, кому безталаннє та людська непостійність дали спромогу над сим глубше застановити ся.
Оженив ся я замолоду і був дуже щасливий, бо моя подруга була тої самої природи, що й я.Як лише вона спостерегла, що я любую ся в домашніх звірята, не пропустила ніякої нагоди, щоби не купити мені якогось приємного звірятка. Так були у нас: пташки, золоті рибки, чудовий песик, крілики, маленька малпа та кіт. Се послідне було надсподівано велике, красне звірятко, майже цілком чорне і на диво мудре. Задля його мудрости моя жінка, що ще вірила у всякі балачки, часто натякала на се давне народне повірє, що у чорних котах вселюють ся чарівниці. Говорю об сім не тому, наче-б я думав, що сей погляд моєї жінки був вірний, але тому, що се мені тепер случайно прийшло на думку.
Плюто — так звав ся кіт* — був моїм найбільшим любимцем і товаришем у забаві. Я сам доглядав його, а він ішов за кождим моїм кроком по цілому домі. Лише з трудністю здержувано його, щоб не ішов за мною на вулицю.
Ся наша приязнь трівала довгі літа. Між тим — румянець покриває моє лице на згадку про се — мій характер та вдача через сього чортиська змінилась на гірше. Моє розстроєннє зростало з кождим днем. Я ставав ся дразливий і безоглядний супроти почувань других. Навіть моя жінка не чула від мене вже привітного, ласкавого слова, а часом і таке бувало, що я дуже часто побивав її. Легко можна догадатись, що також громадка моїх любимців відчула болючо сю зміну в моїм успосібленню. Тепер не лише не доглядав я їх так, як давними часами, але також знущав ся над ними. Лише для Плюта мав я на стільки згляду, що ніколи не бив його, коли між-тим побивав без серця кріликів, малпу, ба навіть пса, як лише котре з них случайно підійшло, щоб побавитись зі мною.
Моя хороба степенувала ся з кождим днем. Говорю «хороба», бо хтож вкаже мені на иншу хоробу, яку можна би порівняти з нахилом до алькоголю?...
Вкінці Плюто, який вже постарів ся і став ся дивним, відчув на собі наслідки моєї химерної вдачі.
Одного вечера вертав я пяний домів з моєї улюбленої корчми. Тоді видалось мені, що кіт утікає переді мною. Коли я його віднайшов в дома, він, здаєть ся, з боязни, заподіяв своїми зубами на моїй руці легеньку рану. В тій самій хвилі пірвала мене якась чортівська лють. Я не міг над собою запанувати. Здавалось, що моя первісна істота нагло десь зникла, а якась ще більше як чортівська сила, підсичена горілкою, лютувала в кождій моїй жилі. Я вхопив ніж, схопив бідне звірятко за шию і виколов йому осторожно одно око!... Ще й тепер, коли описую сю осоружню пригоду, дрожу на цілому тілі.