Натомість я почув в собі неприхильність до сього сотворіння. І так наступило щось противне тому, чого я не сподівав ся. Сам не знаю, як, чого або чому се так стало ся. Досить, що його ніжність була мені не по нутру. Я зненавидів кота. З часом сі почування неприхильности і неохоти до нього змінили ся в заїлу ненависть. Я оминав кота. Лише якесь почуттє сорому та згадка на давнішнє осоружне діло здержувала мене від того,щоби кота не вбити.
Так минали дні за днями, а я його єще ніколи не бив, ані не знущав ся над ним. Та поволи, навіть дуже поволи став я глядіти на нього з невисказаною ненавистю і мовчки утішати перед ним, як перед якою пошестю. Мої лихі відносини до звіряти заострили ся ще через те, що я того самого дня, коли його привів до дому, спостеріг, що він мав лише одно око, як і Плюто. За теж моя жінка полюбила кота ізза сього ще більше. Як я вже згадав, він визначав ся великим привязаннєм до мене. Між тим зі зростом моєї неприхильности до кота, зростало його привязаннє до мене. Він ходив крок за кроком за мною з наївною витревалістю. Читач лише з великим трудом може мати яке-таке поняттє про те. Де лише я сів, він ліз мені під ноги або скакав на коліна і засипував мене своїми пестощами. Як я вставав, щоби відійти, він пхав ся мені під ноги так, що здавалось, що я упаду. Деколи чіпляв ся своїми довгими, острими кігтями мойого убрання і ліз мені аж до грудей. хотяй в таких хвилях хотілось мені одним ударом його знищити, то всеж таки повздержувала мене від сього згадка про мій давнійший злочин, та справдішний страх перед самим котом. Не був се страх, що він міг би мені заподіяти якусь поважну тілесну рану, а всеж не можу иншим висловом точно пояснити собі стан моєї душі.Майже сором мені признатись до сього — ще тепер в сій тюрмі не можу без встиду сього оповідати — страх і досада, яку я відчув до кота, степенувались через мої привиди, які лише можна собі уявити.
Моя жінка звертала кілька разів мою увагу на сю білу латку. Як я вище згадав, в сьому лежала одинока ріжниця між сим дивним котом й попередним убитим Плютом. Читач, здаєть ся, пригадує собі, що ся відзнака, хотяй покривала майже ціле погруддє, спершу була ледви видна лише в зарисах. Але поволи та ледви замітно — мій розум довго намучив ся над сим, щоби собі се уявити — латка виступала щораз виразнійше. Вкінці вона стала замітною і з близька. Вона представляла предмет — страх мене збірає назвати се, що було головною причиною моєї відрази і страху. Я хотїв увільнитись від сеї потвори, але не мав відваги! Сей пружок представляв — вже вкінці скажу — осоружну та страшну річ. Се був мотуз...
О, сумне і страшне почуттє сорому, негідної кари, душевної муки та смерти! І справді тоді я був дуще нещасливий; мов нещастє переходило всякі можливі границі людського горя! А нерозумне сотворіннє (одно з його роду я з погордою усунув зі світа) спричинило стільки горя та муки мені — чоловікови, сотвореному на образ й подобу Бога! Ох! я вже більше ніколи не зазнав благодатнього спокою ні в день, ні в ночі! Через цілий день не опускало мене звіря ні на хвилину. В ночі зривав ся я в невисказаній трівозі з страшних снів, щоби лише відчути на свойому лиці віддих того страшного сотворіння, того нічного страховища, якого ніякою силою не можна скинути з себе, щоби лише вічно чути на своїх грудях той тягар!
Під тягаром сих мук заниділа в мині і та незначна скількість добрих змагань, котрі ще менї лишились. Тепер стали невідступними товаришами моєї душі тільки злі думки, найстрашнійші та найгірші образи! Моє насупленне змінилось у ненависть до цілого світа, до всього, що е в світі, до цілого людства! Моя тиха, терпелива, усіми опущена жінка була найчастійше нещасною жертвою наглих, частих, непогамованих вибухів моєї скаженини, якій я віддав ся цілком сліпо.