Усе виглядало майже так само, як і двадцять один день тому. Тільки гіпсові фігури більше не здавалися такими зловісними, гілки дерев і чагарників ще сильніше оголилися, відкриваючи темні стовбури, а повітря стало холоднішим — з рота йшла легка пара, такі собі хмаристі фантоми. І ще, звичайно, ми рухалися у зворотному напрямі…
Додому.
— Гей!.. — донеслося до нас ззаду. — Гей, Юрку!
Я знав тільки одного хлопчака, який зараз міг би наздоганяти нас мокрою доріжкою алеї. Діма пройшов кілька метрів уперед і зупинився, припалюючи сигарету, а я залишився на місці.
— Ще трохи, і я би тебе пропустив, — сказав Ренат, захекавшись від бігу. Таким щасливим я його ще ніколи не бачив. — Уявляєш, за мною приїхав батько, — він показав у той бік, звідкіля прибіг.
За сотню кроків від нас неквапливо прогулювався кремезний чорнявий чоловік. Але навіть з такої відстані їхня схожість була очевидною.
— Вітаю, — сказав я, щиро радіючи за Рената. — Чорт, це здорово! Виходить, ти теж поїдеш сьогодні?
— Ні, — він, сміючись, похитав головою. — Ми їдемо просто зараз. Я тільки з тобою хотів попрощатися. І бачиш, ледве не проґавив.
— Так, а я подумав…
Ренат простягнув мені руку:
— Радий був з тобою познайомитися.
— Я теж, — у мене раптом зрадливо защипало в очах, але на душі стало якось легше і спокійніше.
Ми потисли на прощання один одному руки, і це було першим у моєму житті по-справжньому чоловічим рукостисканням. Я ще кілька секунд дивився, як він повертається назад до свого батька, а потім приєднався до Діми.
— Щасливо! — вигукнув Ренат, махнувши рукою.
Я повернувся й відповів так само.
— Разом їдете? — запитав Діма, коли ми рушили далі.
— Угу, — кивнув я. І додав: — Це мій друг.
— Я так і зрозумів, — Діма сильним щиглем запустив недопалок у кущі. — А хіба з того боку є якась дорога?
— Що?
Що… що…