Вони познайомилися позаминулого літа, коли їхали в одному купе потяга. Їхня приязнь тривала й надалі — як з’ясувалося незабаром, в обох була мета потрапити на заключний третій день рок-фестивалю в Києві. Тоді мали виступати такі круті команди, як «Монстер Магнетт» і «Металіка», і ще старі добрі динозаври на кшталт «Світ» і «Смокі». Щоправда, потім більше часу вони з Батутом провели в різних компаніях. Після цього ще кілька разів бачилися мигцем у Львові. Але зараз Макс легко його впізнав із тридцяти кроків за зібраним у хвіст хаєром і характерно вим’ятою сорочкою з закасаними до ліктів рукавами, що вилізла ззаду з штанів і звисала над його широкою задницею, як пародія на прапор Країни Вранішньої Свіжості. Вік Батута з однаковою імовірністю визначався в межах від двадцяти до тридцяти років чи трохи більше.
Макс підійшов до нього ззаду і плеснув по плечу. Батут підскочив від несподіванки, ледь не звівши нанівець працю кількох останніх хвилин, але все одно, здавалося, був радий його бачити.
— Нова команда? — запитав Макс, розглядаючи афішу з чотирма патлатими відрубаними головами в стилі «Діп пепл».
— Ага, — розплився в усмішці Батут і витер тильним боком долоні лискуче від поту обличчя. Макс раптом сповнився впевненістю, що зобразити на афіші групу «Драглайн-2» під «Діп пепл» було саме його ідеєю.
— Післязавтра лабають у «Роксі», — Батут тицьнув пальцем у рядок, який великими синіми буквами проступав під «головами», де вказувалося місце й час проведення концерту. — А наступного дня виступатимуть у збірному проекті з «Білою зоною» і «Мертвим півнем» у залі політеху. Тому приходь.
— Чому б ні, — сказав Макс. — Якщо влаштуєш на шару, а так…
— Без проблем. У «Роксі» точно влаштую.
Батут знову витер обличчя й продовжив займатися плакатом.
— До речі, як тобі ідея? — він кивнув на четвірку голів.
— Твоя? Нічого, тільки мені здається, я це десь уже бачив.
— Справді? Чорт… знаєш, мені тепер теж так починає здаватися.
— Давно тут мудохаєшся?
— Не так щоб дуже, але ця спека… уф-ф!.. просто остогидла, — зізнався товстун. Однак цього разу йому вдалося приліпити як слід кутики афіші, а може, це клей устиг підсохнути на сонці й нарешті взявся до справи. — Якщо так піде далі, до вечора не розклею і половини.
— Угу, — погодився Макс, підкурюючи сигарету.
— Слухай… — зірвався Батут, якась раптова думка проступила на його обличчі, як форма начинки через тісто.
— Навіть не проси, — сказав Макс, посміхаючись і відступаючи на крок. — Нізащо цього не робитиму.
Батут теж посміхнувся й подався за ним.
— І не подумаю!
— Мені сьогодні ще треба встигнути домовитися про апаратуру, — почав умовляти Батут. — І зустрітися з…
— Ні.
— Ну, будь…
— Не буду я бігати по всьому місту з твоїми дурнуватими головами!
Товстун шморгнув носом і зупинився.
— Чому ж дурнуватими? Нормальна заморочка, — він оглянувся на приклеєний плакат, витираючи пітні долоні об штани. — Слухай, мені справді до зарізу треба… Добре, я тебе зрозумів, — і назвав суму.