Нарешті їй спало на думку, що вона поняття не має, як доктор Бентон — мабуть, найважливіша людина в її житті на даний момент, і так, вона усвідомлювала, як сумно це звучало, але вирішила не зациклюватися на цьому — навіть виглядав. Вона підшукала його в Інтернеті й виявила, що йому було десь за тридцять, білявий із блакитними очима, й у нього дуже рівні й дуже білі зуби. Прийшовши до «Starbucks», що знаходився у кампусі, Олів шепотіла його гарвардському знімку:
— Будь ласка, дозвольте мені попрацювати у вашій лабораторії.
Тоді вона помітила Адама.
Був нехарактерно похмурий день. Ще серпень, але здавалось, ніби настала пізня осінь. Олів глянула на нього, і одразу зрозуміла, що він у жахливому настрої. На думку спала чутка про те, що він кинув чашку Петрі об стіну, тому що його експеримент не вдався, або тому, що електронний мікроскоп потребував ремонту, або тому, що трапилося щось настільки ж несуттєве. Вона подумала сховатися під стіл.
«Все гаразд», — сказала вона собі. — «Це того варте.»
Справи з Ан повернулися в норму. Краще, ніж зазвичай: вони з Джеремі офіційно зустрічалися, а минулих вихідних Ан з’явилася на вечірку «пиво та ласощі», одягнена в легінси та великий светр MIT, який явно позичила у нього. Коли Олів днями обідала з ними двома, це навіть не було ніяково. Крім того, випускники першого, другого і навіть третього курсу занадто боялися «подруги» Адама Карлсена, щоб вкрасти піпетки Олів, а це означало, що їй не потрібно було запихати їх у свій рюкзак і брати додому на вихідні. І вона отримувала безкоштовну висококласну їжу. Вона могла б прийняти Адама Карлсена — так, навіть цього Адама Карлсена з темним настроєм. Принаймні десять хвилин на тиждень.
— Агов…
Вона усміхнулася. Він відповів поглядом, від якого віяло примхливістю та екзистенційною тривогою. Олів зробила підтримуючий вдих.
— Як ти?
— Добре.
Його тон був різким, вираз обличчя — напруженіший, ніж зазвичай. Він був одягнений у червону картату сорочку та джинси, схожий більше на лісоруба, ніж на вченого, що розмірковує над таємницями обчислювальної біології. Вона не могла не помітити м’язи і знову задумалася, чи шиє він одяг на замовлення. Його волосся все ще було трохи задовгим, але коротшим, ніж минулого тижня. Здавалося трохи сюрреалістичним, що вони з Адамом Карлсеном опинилися в моменті, коли вона могла відстежувати як його настрій, так і його стрижки.
— Готовий випити кави? — цвірінькнула вона.
Він розсіяно кивнув, ледве дивлячись на неї. На столі в задній частині залу п’ятикурсник поглядав на них, вдаючи, що чистить монітор свого ноутбука.
— Вибач, якщо я запізнилася. Я просто…
— Все гаразд.
— Ти добре провів тиждень?
— Добре.
Гаразд.
— Гм… займався чимось класним на минулих вихідних?
— Я працював.
Вони встали в чергу, щоб замовити, і все, що Олів зробила все, щоб не зітхнути.
— Погода була гарна, правда? Не дуже жарко.
Він щось буркнув у відповідь.
Це вже було занадто. Існувала межа того, що Олів могла зробити для цих фальшивих стосунків — навіть за безкоштовне фраппучіно з манго. Вона зітхнула.
— Це через стрижку?
Це привернуло його увагу. Адам подивився на неї, між його брів пролягла глибока вертикальна лінія.
— Що?
— Настрій. Це через стрижку?
— Який настрій?
Олів широким жестом вказала на нього.
— Ось цей. У тебе поганий настрій.
— Я не в поганому настрої.
Вона пирхнула — хоча це, мабуть, не був правильний термін для того, що вона щойно зробила. Це було занадто голосно й глузливо, більше схоже на сміх.
— Що? — він нахмурився.
— Та ну…
— Що?
— Твій негатив я і тут відчуваю.