Він відвів погляд і закотив очі, але по тому, як вигнулись його щоки, вона зрозуміла, що він розважився. Швидше за все, проти його волі.
— Ти така всезнайка.
— Можливо, але це не я бурчала у відповідь на запитання, як пройшов тиждень.
— Я не бурчав. І ти замовила мені ромашковий чай.
Вона посміхнулась.
— Завжди будь ласка.
Кілька хвилин вони мовчали, поки Олів пережувала перший шматочок своєї датської булочки. Проковтнувши, вона сказала:
— Мені шкода за твої кошти.
Він похитав головою.
— Вибач за настрій.
Ого.
— Нічого страшного. Ти відомий цим.
— Я?
— Так. Це свого роду твоя фішка.
— Невже?
— Ммм.
Його рот сіпнувся.
— Можливо, я хотів пощадити тебе.
Олів усміхнулася, бо насправді це було приємно почути. І він не був хорошою людиною, але був дуже добрим до неї більшу частину часу — якщо не завжди. Він майже посміхався у відповідь, дивлячись на неї так, що вона не могла зрозуміти цього погляду, але через нього в її голову приходили дивні думки, поки бариста не поставив їхні напої на прилавок. Він раптом набув такого вигляду, наче от-от виблює.
— Адам? Ти в порядку?
Він витріщився на її чашку і відступив на крок.
— Запах цієї штуки.
Олів глибоко вдихнула. Рай.
— Ти ненавидиш гарбузовий лате зі спеціями?
Він зморщив ніс, відійшовши ще далі.
— Гидота.
— Як ти можеш його ненавидіти? Це ж найкраще, що створила ваша країна за минуле століття.
— Будь ласка, відійди. Воно смердить.
— Агов. Якщо мені доведеться обирати між тобою та гарбузовим латте зі спеціями, можливо, нам варто переглянути нашу домовленість.
Він подивився на її чашку так, наче в ній були радіоактивні відходи.
— І справді варто.
Коли вони виходили з кав’ярні, він відчинив для неї двері, намагаючись не підійти занадто близько до її напою. Надворі почало моросити. Студенти поспішно збирали свої ноутбуки та зошити зі столів у патіо, щоб піти до класу чи перейти до бібліотеки. Олів була закохана в дощ, скільки себе пам’ятала. Вона глибоко вдихнула і наповнила легені петрихором, зупинившись з Адамом під навісом. Він зробив ковток ромашкового чаю, і це змусило її посміхнутися.
— Агов, — сказала вона, — у мене є ідея. Ти йдеш на осінній біонауковий пікнік?
Він кивнув.
— Мушу. Я входжу в комітет із соціальних та мережевих питань факультету біології.
Вона голосно розсміялася.
— Ти жартуєш.
— Ага.
— Ти справді підписався на це?
— Така робота. Я був змушений погодитись.
— Ах. Звучить. . весело, — вона співчутливо поморщилася, майже знову засміявшись з його нажаханого виразу обличчя. — Ну, я теж піду. Професорка Аслан змушує нас усіх йти, каже, що це сприяє зближенню між лаборантами. Ти своїх студентів теж змушуєш?
— Ні. У мене є інші, більш продуктивні способи зробити їх нещасними.
Вона хихикнула. Він був смішний у свій дивний, темний спосіб.
— Б’юся об заклад, що так. Ну, ось моя ідея: ми повинні потусуватись, поки будемо там. Перед головою кафедри — бо він «стежить». Я тобі віями поблимаю; він побачить, що ми буквально за крок від шлюбу. Потім швидко подзвонить куди треба, під’їде вантажівка й вивантажить твої кошти на дослідження готівкою прямо перед…
— Агов, друже!
До Адама підійшов білявий чоловік. Олів замовкла, коли Адам повернувся, щоб посміхнутися до нього, і обмінявся рукостисканням — близьким дружнім потиском. Вона кліпнула, думаючи, чи їй не привиділось, і ковтнула лате.
— Я думав, ти спатимеш, — сказав Адам.
— Різниця в часі пошила мене в дурні. Я подумав, що міг би прийти до кампусу і взятися за роботу. Також щось поїсти. У тебе немає їжі, друже.