— Ти в порядку? — запитав він.
Олів зрозуміла, що витріщалася.
— Гм, так. Вибач. А ти?
Він кивнув.
— Ти без проблем знайшла будинок?
— Так. Я якраз збиралася постукати.
— Нема потреби, — він пройшов повз неї і відчинив для неї двері, чекаючи, поки вона ввійде всередину, щоб зачинити їх за ними. Вона вловила аромат його запаху — поту, мила і чогось темного й доброго — і знову подумала, наскільки він став для неї знайомим. — Том, мабуть, там.
Дім Адама був світлим, просторим і просто обставленим.
— Жодних таксидермованих тварин? — запитала вона під ніс.
Він явно хотів її злегка штовхнути, але вони побачили Тома на кухні, який друкував на своєму ноутбуці. Він подивився на неї й посміхнувся, що, як вона сподівалася, було хорошим знаком.
— Дякую, що прийшла, Олів. Я не був впевнений, що встигну піти у кампус перед від’їздом. Сідай, будь ласка, — Адам зник з кімнати, мабуть, щоб піти в душ, і Олів відчула, як її серце пропустило удар. Том прийняв своє рішення. Її доля мала бути визначена у найближчі хвилини.
— Чи можеш ти прояснити мені кілька речей? — запитав він, повертаючи до неї свій ноутбук і вказуючи на одну з діаграм, яку вона надіслала. — Щоб переконатися, що я правильно розумію ваші протоколи.
Коли через двадцять хвилин Адам повернувся з вологим волоссям і одягнений в один із десяти мільйонів чорних Хенлі, які трохи відрізнялися одне від одного, і все ж личили йому найбільш досконалим чином, вона якраз закінчила пояснення своїх РНК аналізів. Том робив нотатки на своєму ноутбуці.
— Коли ви закінчите, я можу підвезти тебе до кампусу, Олів, — запропонував Адам. — Мені й так туди потрібно.
— Ми закінчили, — сказав Том, продовжуючи друкувати. — Вона вся твоя.
Оу. Олів кивнула і обережно встала. Том ще не дав їй відповіді. Він задавав багато цікавих, розумних запитань щодо її проєкту, але не сказав, чи хоче він працювати з нею наступного року. Чи означало це, що відповідь була «ні», але він волів би не повідомляти про це Олів у будинку її «хлопця»? Що, якщо він ніколи не думав, що її робота варта фінансування? Що, якби він просто вдавав, тому що Адам був його другом? Адам сказав, що Том не такий, але що, якщо він помилявся, а тепер…
— Ти готова йти? — запитав Адам. Вона схопила рюкзак, намагаючись зібратися з думками. Вона була впорядку. Все добре. Вона зможе поплакати про це пізніше.
— Звичайно, — вона хитнулась на підборах, востаннє глянувши на Тома. На жаль, він, здавалося, був захоплений своїм ноутбуком. — До побачення, Томе. Було приємно зустрітися з вами. Щасливої дороги додому.
— Так, — сказав він, навіть не глянувши на неї. — А у мене було багато цікавих розмов.
— Так, — мабуть, це був розділ про прогнози на основі геному, подумала вона, виходячи за Адамом з кімнати. Вона підозрювала, що він занадто слабкий, але вона була дурною і все одно надіслала звіт. Дурна, дурна, дурна. Їй слід було його покращити. Найважливішим тепер було не плакати, поки вона не…
— І, Олів, — додав Том.
Вона зупинилася у дверному проході й озирнулася на нього.
— Так?
— Побачимося наступного року в Гарварді, правда? — його погляд нарешті був направлений на неї. — У мене відведене ідеальне місце для тебе.
Її серце розірвалося. Воно вибухнуло від радості в її грудях, і Олів відчула, як її накрила бурхлива хвиля щастя, гордості й полегшення. Вона могла легко повалити її на підлогу, але якимось чудом біології їй вдалося втриматися прямо й посміхнутися Тому.
— Не можу дочекатися, — сказала вона голосом, що тремтів від сліз щастя. — Дуже дякую.
Він підморгнув їй і востаннє посміхнувся, ласкаво й підбадьорююче. Олів ледве встигла дочекатися, поки вона вийде на вулицю, щоб підняти вгору кулаки від щастя, потім кілька разів підстрибнути, а потім знову підняти кулаки.
— Ви закінчили? — запитав Адам.
Вона обернулася, згадавши, що не одна. Його руки були складені на грудях, пальці барабанили по біцепсу. В його очах був поблажливий вираз, і вона мала б зніяковіти, але просто не могла втриматися. Олів кинулася до нього й обійняла його тулуб якомога міцніше. Вона закрила очі, коли після кількох секунд вагання він обняв її.
— Вітаю, — тихо прошепотів він їй у волосся. І ось Олів знову була на межі сліз.
Коли вони опинилися в машині Адама — «Пріусі», ніхто не здивований, — і їхали до кампусу, вона відчула себе такою щасливою, що не могла мовчати.
— Він візьме мене. Він сказав, що візьме мене.