Раптом у її мозку щось клацнуло.
Глибокий голос. Розмите темне волосся. Чітка, точна манера розмови. Чи могли бути Хлопець у ванній і Адам. .
Ні. Неможливо. Хлопець був студентом, але чи сказав він це прямо? Ні. Ні, він сказав: «Це ванна кімната моєї лабораторії», і що він там уже шість років, і він не відповів, коли вона запитала про час його дисертації, і…
Неможливо. Немислимо. Нереально.
Як і все у Адама та Олів.
О, Боже. А якщо вони справді зустрілися декілька років тому? Він, мабуть, не пам’ятав, все одно. Точно. Олів була ніким. Досі була ніким. Вона думала запитати його, але навіщо? Він навіть не підозрював, що п’ятихвилинна розмова з ним була саме тим поштовхом, який був необхідний Олів. Що вона думала про нього роками.
Олів згадала свої останні слова, звернені до нього: «Можливо, я побачу тебе наступного року», — і о, якби вона тільки знала. Вона відчула приплив чогось теплого й м’якого до найбільш вразливої частини себе, яку вона найбільш ретельно оберігала. Вона подивилася на Адама, і воно розширилося ще більше, ще сильніше, ще гарячіше.
«Ти», — подумала вона. «Ти. Ти просто найбільший… Найгірший… Найращий…»
Олів засміялася, хитаючи головою.
— Що? — спантеличено запитав він.
— Нічого, — вона усміхнулася йому. — Нічого. Знаєш що? Ми з тобою повинні піти на каву. Відсвяткувати.
— Що святкувати?
— Все! Ваш грант. Мій рік у Гарварді. Як чудово проходять наші фальшиві стосунки.
Мабуть, було несправедливо з її боку запрошувати його, оскільки у них кава для фальшивих побачень була запланована аж на завтра. Але минула середа тривала лише кілька хвилин, а з вечора п’ятниці близько тридцяти разів Олів доводилося примусово відкидати телефон із її рук, щоб не надсилати йому повідомлення про те, що його не хвилює. Йому не потрібно було знати, що він правий, і проблема з її вестерн-блотом була в антитілах. Він би ніколи їй не відповів, якби в суботу о 22:00, коли вона вмирала від бажання знати, чи він у своєму офісі, вона надіслала йому:
«Що ти робиш?», яке вона двічі написала та видалила. І вона була рада, що врешті-решт не змогла переслати йому цю статтю від «Оніон» про поради щодо безпеки на сонці.
Мабуть, було несправедливо з її боку запитувати, але сьогодні був знаменний день, і вона зрозуміла, що хоче відсвяткувати його… з ним.
Він прикусив внутрішню частину щоки, виглядаючи задумливо:
— Це буде справжня кава чи ромашковий чай?
— Не знаю. Ти будеш не в настрої?
— Я буду, якщо ти братимеш гарбузові напої.
Вона закотила очі.
— Ти не маєш смаку, — на її телефон прийшло нагадування. — О, ми теж повинні піти на Грипочеллу. Перед кавою.
Між його бровами з’явилася вертикальна лінія.
— Я боюся запитати, що це таке.
— Грипочелла, — повторила Олів, хоча це явно не було корисно, судячи з того, як лінія, що розсікала його лоб, поглиблювалася. — Масова вакцинація від грипу для викладачів, співробітників та студентів. Безкоштовно.
Адам зробив гримасу.
— Це називається Грипочелла?
— Так, як фестиваль. Коачелла?
Адам явно не був ознайомлений з цим.
— Ви не отримуєте листи з університету про таке? Їх було щонайменше п’ять.
— У мене є чудовий фільтр спаму.
Олів нахмурилася.
— Він блокує листи зі Стенфорду також? Тому що не повинно. Це може закінчитися фільтрацією важливих повідомлень від адміністратора та студентів і…
Адам вигнув одну брову.
— Оу. Правильно.
Не смійся. Не смійся. Йому не потрібно знати, наскільки він змушує тебе сміятися.
— Ну, нам треба піти зробити щеплення від грипу.
— Мені не треба.
— У тебе вже є?
— Ні.
— Я впевнена, що це обов’язково для всіх.
Плечі Адама чітко свідчили про те, що він, насправді, не кожен.
— Я ніколи не хворію.
— Сумніваюся.
— Тобі не варто.
— Гей, грип серйозніший, ніж може здаватися.
— Не настільки.
— Настільки, особливо для таких, як ти.
— Як я?
— Ти знаєш… людей певного віку.
Його рот сіпнувся, коли він повернув на стоянку кампусу.
— Ти така розумниця.