— Ви божевільний. Якщо ви думаєте, що я буду працювати у вашій лабораторії, ви…
— Ох, Олів. Але ж ти будеш. Тому що бачиш, хоча твоя робота не особливо блискуча, вона чудово доповнює поточні проекти в моїй лабораторії.
Вона випустила єдиний гіркий смішок.
— Ви справді настільки обманюєте себе, що думаєте, що я коли-небудь буду з вами співпрацювати після цього?
— Ммм. Більше того, що у тебе немає вибору. Тому що якщо ти хочеш завершити свій проект, моя лабораторія — твоя єдина можливість. А якщо ні. . добре. Ти надіслала мені інформацію про всі свої протоколи, а це означає, що я можу легко їх відтворити. Але не хвилюйся. Можливо, я згадаю тебе у розділі подяки.
Вона відчула, як земля пливе під її ногами.
— Ти цього не зробиш, — прошепотіла вона. — Це порушення правил проведення досліджень.
— Слухай, Олів. Моя дружня порада: змирись. Роби Адама щасливим і зацікавленим якомога довше, а потім приходь до моєї лабораторії, щоб нарешті зробити гідну роботу. Якщо ти зробиш мене щасливою, я подбаю про те, щоб ти змогла врятувати світ від раку підшлункової залози. Твоя мила розповідь про те, що твоя мама, тітка чи дурнувата вихователька в дитячому садку вмерла від цього, заведе тебе не туди. Ти посередня.
Олів розвернулась і вибігла з кімнати.
Коли вона почула звуковий сигнал ключа-картки, то негайно витерла обличчя рукавами сукні. Це не зовсім спрацювало: вона плакала вже двадцять хвилин, і навіть цілого рулону паперового рушника не вистачило б, щоб приховати те. Чим вона займалась. Однак насправді це була не вина Олів. Вона була впевнена, що Адам повинен був відвідати церемонію відкриття або, принаймні, соціальний захід відділу після свого виступу. Хіба він не був у комітеті з питань соціальних зв*язків? Він мав бути в іншому місці. Спілкуючись. Зв*язуючись. Займаючись комітетом.
Але він був тут. Олів почула кроки, коли він увійшов всередину, а потім зупинився біля входу в спальню і….
Вона не могла переконати свої очі зустрітися з ним. Зрештою, вона була безладом, жалюгідним, катастрофічним безладом. Але вона повинна принаймні спробувати відвернути увагу Адама. Можливо, сказавши щось. Будь-що.
— Привіт, — вона спробувала усміхнутися, але продовжувала дивитися на власні руки. — Як пройшов твій виступ?
— Що сталося? — голос у нього був спокійний, низький.
— Ти щойно закінчив? — її усмішка трималася. Добре. Добре, це було добре. — Як пройшли запитання та відповіді…
— Що сталося?
— Нічого. Я…
Вона не встигла закінчити речення. І усмішка — яка, якби вона була чесна з собою, з самого початку була не зовсім посмішкою, — розсипалася. Олів почула, що Адам підійшов ближче, але не подивилася на нього. Її закриті повіки були єдиним, що тримало шлюзи зачиненими, і вони теж погано справлялися з цим.
Вона злякалася, коли виявила, що він стоїть на колінах перед нею. Прямо біля її стільця, його голова нарівні з нею, розглядаючи її, стурбовано нахмурившись. Олів хотіла сховати обличчя в долоні, але його рука торкнулася її підборіддя і підняла його, поки їй не залишилося нічого іншого, як зустрітися з ним очима. Потім його пальці ковзнули до її щоки, обхопивши її, коли він знову запитав:
— Олів. Що сталося?
— Нічого.
Її голос задрижав. Він постійно кудись зникав, танучи в сльозах.
— Олів.
— Справді. Нічого.
Адам дивився на неї допитливо і не відпускав.
— Хтось купив останній пакет чипсів?
З неї вирвався сміх, мокрий і не цілком підконтрольний їй.
— Так. Це був ти?
— Звичайно, — його великий палець провів по її вилиці, зупинивши сльозу. — Я купив їх усі.
Ця усмішка була кращою, ніж та, яку вона начепила раніше.
— Сподіваюся, що у тебе хороша медична страховка, тому що так ти захворієш на цукровий діабет другого типу.
— Воно того варте.
— Ти монстр.
Вона, мабуть, схилялася до його руки, бо його великий палець знову гладив її. Надзвичайно ніжно.
— Так ти розмовляєш зі своїм фальшивим хлопцем? — він виглядав дуже стурбованим. Його очі, лінія його рота. І все ж — такий терплячий. — Що сталося, Олів?
Вона похитала головою.
— Я просто …
Вона не могла йому сказати. І вона не могла не сказати йому. Але, перш за все, вона не могла йому сказати.