— Головна причина — Том. І грант. Я хочу перейти до виконання більш схожої роботи, але це буде можливо тільки якщо ми покажемо хороші результати. Робота в одному відділі з Томом зробить нас н продуктивними. З професійної точки зору, переїзд не має сенсу.
Вона приготувалася, але це все одно було схоже на удар у груди, який позбавив її повітря, змусив її шлунок скрутитись і серце впало. Том. Це було про Тома.
— Звичайно, — прошепотіла вона. Це допомогло її голосу звучати твердіше. — В цьому є сенс.
— І я міг би допомогти тобі акліматизуватися, — запропонував він більш сором'язливо. — Якщо ти хочеш. До Бостона. До лабораторії Тома. Покажу тобі все, якщо ти… якщо ти почуваєшся самотньо. Куплю тобі цю гарбузову штуку.
Вона не могла відповісти. Вона справді… вона не могла відповісти на це. Тому вона опустила голову на кілька секунд, наказала собі взяти себе в руки і знову підняла її, щоб усміхнутися йому.
Вона могла це зробити. Вона зробить це.
— О котрій ти завтра їдеш? — можливо, він просто переїжджає до іншого готелю, ближче до кампуса Гарварду.
— Рано.
— Добре, — вона нахилилася вперед і закопалася обличчям у його шию. Вони не збиралися спати, жодної секунди. Це було б марною тратою часу.
— Тобі не треба будити мене, коли ти підеш.
— Ти не збираєшся нести мої речі вниз?
Вона засміялася і ще глибше закопалась у його шию. Це, вона думала, буде їхня ідеальна ніч. І остання.
Розділ 18
ГІПОТЕЗА: серце розбити навіть легше, ніж найслабший з водневих зв’язків.
Її розбудило не сонце високо в небі і не прибиральниця — мабуть, завдяки Адаму та табличці «Не турбувати» на дверях. Те, що підняло Олів з ліжка, хоча вона дуже, дуже не хотіла зустрічати день, — це шалене дзижчання на тумбочці.
Вона уткнулася обличчям у подушку, простягнула руку, щоб намацати свій телефон, а потім піднесла його до вуха.
— Так? — пробурмотіла вона, але виявила, що це був не дзвінок, а дуже довга низка сповіщень. Вона мала один електронний лист від професорки Аслан, яка вітала її з виступом та просила запис, два повідомлення від Грега (Ти бачила багатоканальну піпетку? Забудь, знайшов її.), одне від Малькольма (зателефонуй мені, коли отримаєш), і…
Сто сорок три від Ан.
— Що за?..
Вона натиснула на екран, розблокувала телефон і почала прокручувати вгору. Може це сто сорок три нагадування про використання сонцезахисного крему?
Ан: О
Ан: Мій
Ан: Боженька
Ан: О БОЖЕ
Ан: Господи О Боже Божечки
Ан: де ти, бляха
Ан: ОЛІВ
Ан: ОЛІВ ЛУІЗА СМІТ
Ан: (жартую, я знаю, що у тебе немає середнього імені)
Ан: (Але якби було, це була б Луїза, побий мене грім, ти знаєш, що я права)
Ан: Де ТИ?!?!?
Ан: Ти стільки всього пропустила, СТІЛЬКИ ПРОПУСТИЛА
Ан: ДЕ ВАША КІМНАТА, Я ЙДУ ДО ТЕБЕ
Ан: ОЛ, нам потрібно поговорити про це ОСОБИСТО!!!!!1!!!!!!!!
Ан: ти ВМЕРЛА?
Ан: Краще щоб умерла, БО ТІЛЬКИ В ТАКОМУ ВИПАДКУ Я ПРОБАЧУ, ЩО ТИ ПРОПУСТИЛА ЦЕ
Ан: О, це реальне життя — це ПРОСТО ФАНТАЗІііііЯ КОИПУКМЬУЦ
Ан: ООООООООООООООООООООООООООООООООООЛ
Олів застогнала, потерла обличчя й вирішила пропустити інші 125 повідомлень і надіслати Ані номер її кімнати. Вона пішла у ванну й потягнулася до зубної щітки, намагаючись не помічати, що місце, де була Адамова, тепер порожнє. Що б не хвилювало Ан, Олів, швидше за все, не буде приголомшена. Джеремі виконав ірландський степ на соціальному заході, або Чейз зав’язав язиком ніжку вишні. Безперечно, чудова розважальна цінність, але Олів прожила б і без цього
Вона витерла обличчя, вважаючи, що чудово справляється з тим, що не думає про те, як їй болить; про те, як її тіло дзижчало, вібруючи, ніби не збиралося зупинятися, не через дві, не три, ані через п’ять годин; від слабкого, втішного запаху Адама на її шкірі.
Ага. Чудова робота.
Коли вона вийшла з ванної, хтось збирався виламати двері. Вона відкрила їх й побачила Ан і Малкольма, які обійняли її й почали говорити так голосно й швидко, що вона ледве могла розібрати слова, хоча вловила терміни «зміна парадигми», «зміна життя» та «переломний момент в історії».
Вони прочимчикували до невикористаного ліжка Олів і сіли. Після ще кількох митей незрозумілих балачок Олів вирішила втрутитися і підняла руки.