— Олів, з тобою все добре? — запитав він, і…
Ох. Його голос. І його очі. І те, як його руки піднялися, ніби хотів доторкнутися до неї, щоб переконатися, що вона ціла й справді тут, — хоча якраз перед тим, як його пальці встигли лягти на її плечі, він завагався і дозволив їм упасти на боки.
Це трохи розбило її серце.
— Зі мною все гаразд, — вона спробувала посміхнутися. — Я… Вибач, що перериваю. Я знаю, що це важливо, і що ти хочеш переїхати до Бостона, і це недоречно. Але це зараз чи ніколи, і я не була упевнена, чи вистачить мені сміливості… — вона говорила надто безладно. Тому вона глибоко вдихнула і почала знову. — Мені треба дещо тобі сказати. Дещо сталося. З…
— Агов, Олів.
Том. Ну, звичайно.
— Привіт, Томе.
Олів помітила погляд Адама і не дивилася на нього. Він не заслуговував на те, щоб на нього дивилися.
— Не могли б ви нас на хвилинку залишити для особистої розмови?
Краєм ока вона бачила його масляну, фальшиву усмішку.
— Олів, я знаю, що ти молода і не знаєш, як це працює, але Адам тут, щоб провести співбесіду на дуже важливу посаду, і він не може просто…
— Іди, — наказав Адам низьким і холодним голосом.
Олів заплющила очі й кивнула, відступаючи на крок. Добре. Все добре. Адам мав право не розмовляти з нею.
— Гаразд. Вибачте, я…
— Не ти. Томе, покинь нас.
О. О. Ну, добре.
— Чувак, — весело сказав Том, — ти не можеш просто встати з-за столу посеред вечері на співбесіді і…
— Іди, — повторив Адам.
Том нахабно засміявся.
— Ні. Ні, якщо ти не підеш зі мною. Ми співпрацюємо, і якщо ти поводишся, як мудак, під час вечері з моїм відділом через якусь студентку, яку ти трахаєш, це погано відіб’ється на мені. Тобі потрібно повернутися до столу і…
«Така гарна дівчина, як ти, вже повинна знати рахунок. Не бреши мені і не кажи, що ти вибрала таку коротку сукню не заради мене. Гарні ніжки, до речі. Я розумію, чому Адам витрачає свій час на тебе.»
Ні Адам, ні Том не бачили, як Олів дістала телефон або натиснула «Відтворити». Вони обидва на секунду розгубилися, збентежені — вони чітко почули слова, але не були впевнені, звідки. Поки запис не перезапустився.
«Олів, ти ж не думаєш, що я прийняв тебе до своєї лабораторії, тому що ти подаєш великі надії, чи не так? Дівчинка, як ти. Яка так рано у своїй академічній кар’єрі зрозуміла, що відомі, успішні вчені — це спосіб просунутися вперед. Ти трахала Адама, чи не так? Ми обоє знаємо, що ти збираєшся трахнути мене з тієї ж причини.»
— Що за… — Том зробив крок уперед, простягнувши руку, щоб вихопити телефон у Олів. Він не підійшов близько, бо Адам відштовхнув його долонею на грудях, змусивши відступити на кілька кроків назад.
Він усе ще не дивився на Тома. І на Олів теж. Він дивився вниз на її телефон, у його виразі обличчя було щось темне, небезпечне і страшно нерухоме. Їй, мабуть, треба було злякатися. Можливо, вона злякалась, трохи.
«…ти хочеш сказати, що думала, наче твій жалюгідний реферат був обраний для доповіді через його якість і наукову важливість? Хтось тут має дуже високу думку про себе, враховуючи, що її дослідження марні та вторичні, і що вона ледве може скласти два слова, не заїкаючись як ідіотка.»
— Це був він, — прошепотів Адам. Голос у нього був низький, ледве схожий на шепіт, оманливо спокійний. Вираз очей незрозумілий. — Це був Том. Причина твоїх сліз.
Олів змогла лише кивнути. На задньому плані записаний голос Тома гудів безперервно. Говорячи про те, яка вона була посередня. Як Адам ніколи б їй не повірив. Називаючи її на ім’я.
— Це смішно, — Том знову підходив ближче, знову намагаючись забрати телефон. — Я не впевнений, у чому проблема цієї сучки, але вона явно…
Адам вибухнув так швидко, що вона навіть не бачила, як він рухався. Однієї миті він стояв перед нею, а наступної миті притискав Тома до стіни.
— Я вб’ю тебе, — процідив він, і його голос звучав наче гарчання. — Якщо ти скажеш ще слово про жінку, яку я кохаю, якщо ти подивишся на неї, якщо ти навіть подумаєш про неї — я тебе, до біса, уб’ю.
— Адаме… — Том задихався.
— Насправді, я вб’ю тебе в будь-якому випадку.