Я була розлючена. Я вже не панувала над собою. Я настільки палала від безумства, що, здавалось, іскри летять. Я дивилася в їхні тупі обличчя, на їхні роззявлені роти і вперто відкидала руку, яка намагалася стримати мене.
— Звідки, ви думаєте, брався «Journal des Occupе´s»? Гадаєте, його пташки в дзьобику приносили? Чи він прилітав сюди на чарівному килимі?
Елен наполегливо потягла мене з кімнати.
— А мені байдуже! Хто, на їхню думку, їм допомагав? Вам допомагала Ліліан! Усім вам! Навіть коли ви підкладали лайно їй у хліб, вона все одно допомагала вам!
Я опинилась у коридорі. Обличчя Елен було біле, мов крейда. Мер ішов за нею, підштовхуючи мене вперед, далі від них усіх.
— Що? — опиралась я. — Правда очі коле? Чи мені вже заборонено розмовляти?
— Сядь, Софі. Заради Бога, просто сядь і замовкни.
— Я більше не впізнаю цього міста. Як могли ви всі стояти там і горлати їй услід? Навіть якщо вона спала з німцями, як ви можете так чинити з людиною? Вони плювали в неї, Елен, ти хіба не бачила? Вони заплювали її з ніг до голови. Наче вона не людина.
— Мені дуже шкода мадам Бетюн, — тихо промовив мер. — Але я прийшов говорити не про неї. Я прийшов поговорити з тобою.
— Мені нема чого вам сказати, — промовила я, витираючи обличчя долонями.
Мер глибоко вдихнув.
— Софі, я маю новину про твого чоловіка.
Знадобилася мить, щоб усвідомити почуте. Він важко опустився на стілець поряд зі мною. Елен досі тримала мене за руку.
— Боюся, це недобра новина. Сьогодні вранці, коли останні полонені проходили містом, один із них впустив записку біля пошти. Клаптик паперу. Мій клерк підібрав його. Там сказано, що Едуард Лефевр був серед п’ятьох відісланих до табору військовополонених в Арденні минулого місяця. Мені дуже шкода, Софі.
Едуард Лефевр, в’язень, був звинувачений у тому, що передав полоненому окраєць хліба завбільшки з кулак. Він чинив лютий опір, коли його побили за це. Почувши розповідь, я ледь не засміялася: це було так типово для Едуарда.
Проте мені було не до сміху. Кожен клаптик інформації, що надходила мені, лише підсилював мої страхи. Табір військовополонених, у якому його утримували, вважався одним із найгірших: люди спали по двісті в одному сараї на голих дошках, ледь животіли, харчуючись водянистим супом та ячмінним лушпинням, при нагоді не гребуючи й дохлою мишею. Їх посилали працювати на каменоломню чи на будівництво залізничних шляхів, примушували тягати на плечах важкі залізні балки на відстань у кілька миль. Тих, хто падав від виснаження, карали, били або позбавляли денної пайки. Хвороби були частим явищем, і за найменшу провину людей розстрілювали.
Кожну деталь я сприймала близько до серця, і картини, що поставали перед очима, переслідували мене й уві сні.
— З ним усе буде гаразд, так? — спитала я мера.