Вони вже були на порозі бару, коли я увійшла. Двоє з них — у формі. У барі відразу повисла тиша, і двадцять пар очей обернулися до мене. Я бачила старого Рене, чия рука тремтіла на краю столу, мадам Лув’є й мадам Дюран, що перемовлялися приглушеними голосами. Мер був з одним із офіцерів, він палко жестикулював, намагаючись переконати німця, що тут, певно, якась помилка.
— Це наказ коменданта, — казав офіцер.
— Але вона нічого не зробила! Це якась маячня!
— Сourage[50], Софі! — вигукнув хтось.
Я почувалася, ніби вві сні. Час уповільнився, голоси навколо мене згасали.
Один з офіцерів знаком наказав мені рушати, і я вийшла назовні. Бліде сонячне проміння заливало майдан. На вулиці вже зібралися люди, що чекали побачити причину заворушення в барі. Я зупинилася на мить і роззирнулася навколо, мружачись від денного сяйва після темного льоху. Усе раптом здалося кришталевим, розфарбованим у яскраві кольори — таким воно й закарбувалося в моїй пам’яті. Під стінами поштового відділення стояв священик. Він перехрестився, побачивши вантажівку, яку прислали по мене. Це була, я збагнула, та сама вантажівка, що возила жінок до казарм. Від тієї ночі, здавалося, минуло ціле століття.
Мер кричав:
— Ми цього не дозволимо! Я хочу зареєструвати офіційну скаргу! Це вже виходить за будь-які межі! Я не дозволю вам забрати цю дівчину, не поговоривши спочатку з комендантом!
— Це його наказ.
Невеликий гурт старших людей почав оточувати чоловіків, наче намагаючись утворити живий бар’єр.
— Ви не смієте переслідувати невинних жінок! — виголошувала мадам Лув’є. — Ви забираєте її дім, перетворюєте її на свою служницю, а тепер хочете ув’язнити її? Без жодної на те причини?
— Софі, ось, — поряд з’явилася сестра. — Візьми хоча б свої речі.
Вона дала мені в руки тісно набиту полотняну торбину, зібрану нашвидкуруч.
— Просто бережи себе. Чуєш? Бережи себе і повертайся до нас.
Юрба обурено загомоніла. Гнівні, гарячкові нарікання розповзалися навкруги, охоплюючи все більше людей. Я кинула погляд убік і побачила Орельєна, чиє обличчя палало від гніву. Він стояв на бруківці поряд із месьє Сюелем. Я аж ніяк не хотіла, аби він втручався. Якщо зараз він збунтується проти німців, це буде катастрофа. Не можна було допустити, щоб Елен лишилася без помічника на наступні кілька місяців. Я проштовхалася до нього.
— Орельєне, ти єдиний чоловік у домі. Ти маєш дбати про все, коли я піду, — почала була я, але він перебив мене.
— Ти сама винна! — вибухнув він. — Я знаю, що ти зробила! Я знаю, що ти зробила з тим німцем!
Усе зупинилось. Я дивилася на брата, чиє обличчя було викривлене від гніву й муки.
— Я чув, як ви розмовляли з Елен. Я бачив, як ти повернулася тієї ночі!
Усі навколо перезиралися.
«Невже Орельєн Бессетт щойно сказав те, про що я думаю?»
— Це зовсім не… — почала я, але він розвернувся й кинувся до бару.
Повисла нова тиша. Звинувачення Орельєна пошепки передавалося з вуст у вуста. Я помітила те, які вражені обличчя людей навколо і як злякано відвернулась Елен. Тепер я була Ліліан Бетюн. Ось тільки не мала пом’якшувальних обставин у вигляді спротиву. Напруга навколо мене відчутно зросла.
Рука Елен торкнулася моєї.
— Краще б ти пішла, — шепотіла вона, і її голос тремтів. — Краще б пішла, Софі…
Вона намагалась обійняти мене, але її відтягли.
Один із німців схопив мене за руку і підштовхнув до кузова вантажівки. Хтось щось вигукнув здаля, проте я не змогла розібрати, чи був це вигук протесту проти німців, чи якесь лайливе слово, адресоване мені. А тоді я почула: «Putain! Putain![51]» — і здригнулася.
«Він відсилає мене до Едуарда, — казала я собі, в той час як моє серце готове було вирватися з грудей. — Я знаю, що це так. Я повинна зберігати віру».
А тоді я почула її, її голос, що прорізав тишу.
— Софі! — дитячий голос, болісний і пронизливий. — Софі! Софі!
Едіт прорвалася крізь юрбу і кинулася до мене, схопивши мене за руку.