Вона вискакує з дверей на тротуар і поспішає через дорогу до Олдвічу, тримаючи мокре взуття в руці. З-під коліс машини здіймається хвиля бризок, що вихлюпуються просто їй на ноги. І вона зупиняється, спантеличеним поглядом проводжаючи автівку.
— Та ви що, знущаєтесь? — кричить вона. А тоді: — Ні, не ви, містере… Діне. Не ви, Діне. Так, я дуже вдячна, що ви лише виконуєте свою роботу. Послухайте, — не змовкає вона. — Платіж надійде найпізніше в понеділок. Гаразд? Я ж начебто ніколи раніше не затримувала оплату. Гаразд, уперше і востаннє.
Наближається ще одне таксі, і цього разу вона встигає завбачливо застрибнути назад у двері.
— Так. Я розумію, Діне… Я знаю. Вам, мабуть, дуже нелегко. Послухайте… я обіцяю, в понеділок ви все отримаєте… Так. Так, це точно. І пробачте, що нагримала на вас… Я теж сподіваюся, що ви знайдете нову роботу, Діне.
Вона з тріском складає мобільний телефон і заштовхує його до сумки, оглядаючи тимчасову загорожу навколо ресторану. Нахиляється, щоб упіймати своє відображення в дзеркалі автівки, і впадає у відчай. Нічого не поробиш. Вона вже спізнилася на сорок хвилин.
Лів прибирає з обличчя пасмо вогкого волосся і тужливо озирає вулицю. А тоді глибоко вдихає, штовхає перед собою двері й заходить до ресторану.
— Ось і вона! — Крістен Сольберґ підіймається зі свого місця в центрі за довгим столом і розкриває їй обійми, голосно цілуючи повітря з одного і з іншого боку від обличчя Лів. — О Боже мій, на тобі сухого місця немає!
У самої, звичайно ж, бездоганно рівне каштанове волосся.
— Так. Я йшла пішки. Не найкраща ідея.
— Усі знайомтеся: це Лів Голстон. Вона робить надзвичайний внесок у нашу благодійну справу. І живе у найдивовижнішому будинку в Лондоні, — Крістен поблажливо всміхається, а тоді стишує голос: — Не зійти мені з цього місця, якщо її ще до Різдва не підчепить який-небудь красунчик.
Зібрання привітно гуде. Від збентеження Лів вкривається гусячою шкірою. Вона усміхається через силу, свідомо уникаючи дивитись у вічі тим, хто сидить навколо. Свен не зводить із неї очей, поглядом перепрошуючи за те, що тут зараз відбудеться.
— Я притримала для тебе місце, — каже Крістен. — Біля Роджера. Він милий.
Вона багатозначно дивиться на Лів, проводжаючи її на вільне місце.
— Ти полюбиш його.
Кожен тут — зі своєю половинкою. Авжеж, як інакше. Восьмеро людей. І ще Роджер. Вона відчуває, як жінки потай спостерігають за нею, ховаючи настороженість за чемними усмішками, і намагаються з’ясувати, чи становить вона загрозу як єдина самотня жінка в товаристві. Цей вираз обличчя їй настільки знайомий, що вже встиг набриднути. Чоловіки косують оком, так само оцінюючи її, але вже з іншої причини. Роджер схиляється і погладжує рукою сусідній стілець, обдаючи її гарячим подихом із присмаком часнику.
Він простягає їй руку.
— Родж. Ти дуже змокла. — Він примудряється промовити це з ноткою хтивості, ніби вчорашній школяр, який не уявляє собі розмови з жінкою без еротичного підтексту.
Вона стягує з себе жакет.
— Так, так. Дуже.
Вони стримано всміхаються одне одному. У нього рідке, піщаного кольору волосся і рум’яне обличчя, як у людини, що звикла багато часу проводити поза містом. Він наповнює її келих вином.
— Отже. Чим займаєшся, Лів? — він так вимовляє її ім’я, наче вона сама його вигадала, і це здається йому напрочуд кумедним.
— Здебільшого копірайтингом.
— Чудово. Отже, копірайтер. — Обидва ненадовго змовкають. — Діти є?
— Ні. А в тебе?
— Двоє. Хлопчики. Обидва ходять до загальноосвітньої школи. Якщо чесно, там їм саме місце. Отже… дітей немає, еге ж? І жодного хлопця під боком. Скільки тобі, за тридцять?
Вона ковтає, намагаючись не реагувати на прихований закид у його словах.
— Тридцять.
— Тоді тобі краще часу не гаяти. Чи ти одна з цих… — він піднімає пальці вгору, зображаючи лапки, — кар’єристок?