— О, звичайна фрилансерка. Працюю на себе. Я не створена для офісної праці, — усміхається Лів.
Мо робить довгу затяжку.
— Я здивована, — зізнається вона. — Ти завжди була в клубі золотих дівчат.
— Золотих дівчат?
— Ну, ти і вся твоя відпадна компанія. Усі такі з ногами, крутими зачісками, і чоловіки так і в’ються навколо. Просто як у романах Скотта Фіцджеральда. Я гадала, ти будеш… ну, не знаю. У телику. Чи в журналах, у кіно, ще де-небудь.
Якби Лів прочитала ці слова в записі, вона відчула б у них приховане глузування. Але в голосі Мо не було ані натяку на злостивість.
— Ні, — каже вона і дивиться на край своєї спідниці.
Лів допиває каву. Останній офіціант пішов. Чашка Мо порожня. На годиннику за чверть дванадцята.
— Тобі, мабуть, треба замкнути тут усе? В який бік ти йдеш?
— Ні в який. Я залишаюся тут.
— У тебе тут квартира?
— Ні, але Діно не проти. — Мо гасить цигарку, встає й витрушує попільничку. — Правду кажучи, він і не знає. Думає, що я дуже сумлінна працівниця і щовечора йду останньою. «І чому інші не можуть бути такими, як ти?» — вона тицяє великим пальцем за спину. — Я тримаю в комірчині спальний мішок і ставлю будильник на пів на шосту. Невеличка проблемка з житлом на даний момент. Власне, я не можу його собі дозволити.
Лів вражено дивиться на неї.
— Не треба цих квадратних очей. Присягаюся, ночувати тут набагато зручніше, ніж у деяких орендованих кімнатах.
Згодом вона так і не може зрозуміти, звідки взялися ці слова. Лів нечасто приймає вдома гостей — особливо тих, кого роками не бачила. Але тепер, перш ніж вона встигає збагнути, що каже, з її губ саме собою злітає:
— Можеш переночувати в мене. Лише сьогодні, — уточнює вона, усвідомивши, що щойно сказала. — Але я маю вільну кімнату. З хорошим душем.
Боячись, що її слова прозвучали надто зверхньо, Лів додає:
— Ми можемо надолужити час. Це буде весело.
Обличчя Мо залишається безпристрасним. Потім вона кривиться, наче робить послугу Лів.
— Якщо хочеш, — каже вона і йде по своє пальто.
Ще здалеку вона бачить свій будинок: блідо-блакитні скляні стіни вивищуються над колишнім цукровим складом, і здається, що химерний позаземний об’єкт приземлився на даху. Девіду це подобалося. Він радів, що може з гордістю вказувати на своє творіння, коли вони йшли додому з друзями чи потенційними клієнтами. Йому подобалось те, як разюче виділяється дім на тлі потемнілої бурої цегли старомодних складів, як заломлюється в його стінах сонячне світло, як відбивається в них річкова вода. Він пишався самим фактом, що його будівля стала візитівкою узбережного пейзажу Лондона. Він називав це безперервною рекламою своєї роботи.
Коли майже десять років тому цей дім було споруджено, скло було улюбленим матеріалом Девіда. Майстерно розроблені скляні елементи будівлі вирізнялися екологічністю та термозберігальними властивостями. Його роботи виділялися з-поміж інших у Лондоні. Ключ у прозорості, полюбляв казати Девід. Будівлі не повинні приховувати ані своєї мети, ані своєї структури. Єдині приміщення, які мають лишатися затемненими, це ванні кімнати й туалети, і навіть тут його часто доводилось переконувати не використовувати одностороннє скло. У цьому був весь Девід: він ніяк не міг повірити, що не дуже приємно озирати навколишній світ, сидячи на унітазі, навіть якщо ти впевнений, що ззовні тебе не видно.