Лів кидає останній погляд у дзеркало, прибирає волосся з обличчя й кривиться сама до себе.
«А сенс?»
Тоді відчиняє двері.
— Лів! Лів, ходи сюди! Я хочу тобі щось розповісти! — Під дверима стоїть Роджер, шалено вимахуючи руками. Його обличчя ще більше почервоніло, а волосся з одного боку стоїть сторч. А може, думає Лів, він лише наполовину людина, а наполовину страус. Її миттєво охоплює паніка від думки, що доведеться провести ще хоч півгодини в його товаристві. Вона вже звикла до цього відчуття: нестримного, майже фізичного бажання втекти, опинитися на самоті серед темних вулиць, не бути взагалі ніким.
Вона насторожено сідає, наче готова будь-якої миті зірватися й бігти, і випиває ще півкелиха вина.
— Я справді маю йти, — каже вона, і за столом підіймається хвиля протесту, наче цими словами вона завдала їм особистої образи. Вона залишається. Усмішка ледь торкається її губ. Вона ловить себе на тому, що спостерігає за подружніми парами. З кожним келихом сімейні негаразди стають усе більш очевидними. Оця не любить свого чоловіка. Закочує очі після кожної другої його репліки. Оцьому набридли взагалі всі, можливо, і дружина теж. Не може відірватися від свого мобільного, знов і знов поглядає на нього, тримаючи під столом. Вона вкотре дивиться на годинник, похмуро киває Роджерові, який саме розпинається про подружню невірність. Грає в мовчазну гру «Бінго на званій вечері». Подумки підраховує бали: плата за навчання, ціни на нерухомість. І вже майже збирає фул-хауз із «торішньою відпусткою в Європі», коли хтось торкається її плеча.
— Перепрошую, вам телефонують.
Лів обертається. В офіціантки бліде обличчя й довге темне волосся, що обрамлює його, наче приспущені завіси. Рукою з блокнотом вона манить Лів за собою, і тій на мить здається знайомим обличчя офіціантки.
— Що?
— Терміновий дзвінок. Гадаю, від родичів.
Лів вагається. Родичів? Але цей привід — наче рятівне світло в кінці тунелю.
— О, — каже вона, — гаразд.
— Хочете, я проведу вас до телефону?
— Терміновий дзвінок, — промовляє вона самими губами, обернувшись до Крістен, і вказує на офіціантку, яка, у свою чергу, робить жест у напрямку кухні.
Обличчя Крістен стає надмірно занепокоєним. Вона нахиляється і щось каже Роджерові, який швидко озирається й простягає руку, ніби хоче зупинити сусідку. А тоді Лів іде слідом за невисокою чорнявою дівчиною крізь напівпорожню залу ресторану, повз бар і далі коридором із дерев’яною обшивкою на стінах.
Після півтемряви ресторану кухня видається сліпучою. Яскраве світло відбивається в сталевих поверхнях. Чоловіки в білому, не звертаючи на неї жодної уваги, передають каструлі в зону миття. Щось із шипінням і бризканням смажиться в кутку, хтось поряд торохтить іспанською. Дівчина жестом указує на ряд двостулкових дверей — і раптом вони опиняються в задній кімнаті, в гардеробній.
— То де телефон? — питає Лів, коли вони нарешті зупиняються.
Дівчина дістає з фартуха пачку цигарок і запалює одну.
— Який ще телефон? — байдуже відгукується вона.
— Ви казали, мені телефонують.
— А. Ти про це. Немає ніякого телефону. Просто в тебе був вигляд людини, яку треба рятувати, — вона затягується, випускає довгий сріблястий димок і на мить змовкає. — Та ти що, не впізнала мене? Я Мо. Мо Стюарт.
Побачивши насуплений погляд Лів, дівчина зітхає.
— Я навчалася на одному курсі з тобою в університеті. Ренесанс та італійське малярство. А ще малювання з натури.
Лів починає пригадувати студентські роки. І раптом бачить її: мініатюрну дівчину-готку в кутку аудиторії, яку майже не чути на лекціях, з завжди безпристрасним обличчям і нігтями, пофарбованими в агресивний яскраво-фіолетовий колір.
— Вау. Ти анітрохи не змінилася.
І це не брехня. Лів зовсім не впевнена, що це прозвучало як комплімент.
— А ось ти змінилася, — зауважує Мо, оглядаючи її. — Стала якась… не знаю. Дивакувата…
— Дивакувата.
— Ну, може, й ні. Інакша. Втомлена. Знаєш, мені здається, що сидіти поряд із компанійським дурником — невелика розвага. То що це? Якийсь вечір самотніх сердець?