Фіґель дивився йому вслід і шкірився, аж тут побачив Тіфані.
— Прошу, не йди, — випалила вона, але синьолюдок щез, аж за ним закурилося.
Мама Тіфані поспішала додому. Тіфані вхопила ропуха і сховала назад до кишені акурат, коли та увійшла до хати:
— Де Погіршай? Він тут? — одразу спитала мама. — Він вдома? Відповідай!
— Хіба він не пішов з вами дивитись, як стрижуть овець? — спитала Тіфані, враз розхвилювавшись. Вона відчула, як тривога куриться з мами, як дим.
— Ми ніде не можемо його знайти! — в очах у мами читався дикий страх. — Я лиш на хвильку відвернулася! Ти впевнена, що ніде його не бачила?
— Сам він сюди б не повернувся…
— Піди-но глянь вдома! Ну ж бо!
Місіс Болячка побігла геть. Тіфані поспіхом спустила ропуха на підлогу і загнала під мийку. Вона почула, як ропух квакає, а Щуроміх, ошалілий від страху і шоку, виліз з-під мийки і щодуху чкурнув — на все ще неслухняних лапах — надвір.
Тіфані підвелася. Першою думкою, на її сором, була така: «Він хотів подивитися, як стрижуть овець. Як він міг загубитися? Він же ж був з мамою, Ганною та Збиткою!».
І що, Збитка та Ганна дивитимуться за малим, коли навколо стільки хлопців?
Вона спробувала відігнати цю думку подалі і вдати, що вона їй взагалі не спадала на гадку, але вона, як не вчасно, напрочуд добре вирізняла обман. В тому то й клопіт з мозком: він іноді думає більше, ніж треба.
Та брат не любить відходити далеко від людей! До загонів, де стрижуть овець, йти десь з милю! А він ходить поволі. Що два кроки він падає ниць і вимагає солодощів!
Якби він справді пропав, то жити було б набагато спокійніше…
Ну ось, знову: гидка, ганебна думка, яку вона намагалася вимести з голови, зайнявши чимось думки. Вона взяла пару цукерок зі слоїка — для наживки, спакувала в пакет і побігла в обхід по кімнатах, трясучи згортком, щоб добре було чути шурхіт.
Тіфані почула звуки кроків у дворі: чоловіки верталися із шопи, де стригли овець, та вона продовжила зазирати під ліжка і в креденси — навіть ті високі, до яких малому нізащо не добратися, а тоді знову дивилася під ліжками — бо це був такий пошук. Пошук, коли ти йдеш шукати на горищі, хоч воно й завжди замкнене.
Небавом почулися голоси — два чи три — знадвору, це гукали Погіршая. Тіфані почула, як тато сказав:
— Подивись-но коло річки!
…і це свідчило про те, що тато теж хвилювався, бо Погіршай ніколи б добровільно, без підкупу, не пішов так далеко. Він не з тих дітей, хто відходить далеко від банки із солодощами.
Це твоя вина.
Ця думка крижинкою застрягла їй у голові.
Це твоя вина, бо ти його не любила. З’явився він — і ти вже не найменша в сім’ї, тобі довелося ходити за ним хвостиком, і ти хотіла — аякже, хотіла? — щоб його не було.
— Це неправда! — прошепотіла сама до себе Тіфані. — Я його трохи любила…
Не дуже, ніде правди діти. Не завжди. Він не вмів нормально бавитися і ніколи не слухався. Ти думала, що було б добре, якби він кудись запропастився.
Хай там як, додала вона подумки, як можна любити когось постійно, якщо в нього вічно тече з носа. Та й… цікаво…
— Я хочу знайти брата, — мовила вона вголос.
Слова, здається, подіяли. Та в хаті було повно людей: хтось невпинно відчиняв і зачиняв двері, кликав одне одного і плентався під ногами, а… синьолюдки ж сором’язливі, хоч з лиця й як дуля без маку.
«Хотіти мало, — казала міс Тік. — Треба робити».
Тіфані спустилася з горища. Навіть жінки, що пакували вовну у стригальні, прийшли на пошуки. Вони юрмилися навколо мами, яка сиділа за столом і плакала. Ніхто не зауважив Тіфані. Таке бувало не раз.
Вона прослизнула у молочарню, тихенько зачинила за собою двері і зазирнула під мийку.
Двері відчинилися навстіж, і досередини забіг тато. Він спинився. Тіфані мала винуватий вигляд.
— Та його там нема, дитино! — сказав тато.
— Е-е-е, так… — вичавила із себе Тіфані.
— А ти дивилася на другому поверсі?
— Так, і навіть на горищі.
— Гаразд… — тато мав водночас і спантеличений, і нетерплячий вигляд. — То піди і роби щось!
— Добре, тату.
Коли двері зачинились, Тіфані знову зазирнула під мийку.
— Ропуше, ти там?