— Ой, татку.
Присісти, звісно, було ніде, навіть на підлозі чи на сходах. Олів помітила Адама на сидінні біля проходу за кілька метрів. Він повернувся до своєї звичайної чорної сорочки й був глибоко занурений у розмову з Холденом Родрігесом. Коли очі Адама зустрілися з очима Олів, вона посміхнулася й помахала йому. З якоїсь ще невідомої причини, яка, ймовірно, була пов’язана з тим, що у них була ця величезна, смішна, малоймовірна таємниця, Адам тепер здавався їй товаришем. Він не відмахнувся, але його погляд здавався м’якшим і теплішим, а рот викривився в такому нахилі, у якому вона навчилася розпізнавати його спосіб посміхатися.
— Я не можу повірити, що вони не перенесли виступ до однієї з більших аудиторій. Місця не вистачає навіть для… О, ні. Ні-ні-ні.
Олів прослідкувала за поглядом Ан і побачила, що прибуло щонайменше двадцять нових людей. Натовп одразу почав штовхати Олів до передньої частини кімнати. Ан скрикнула, коли першокурсниця з нейронаукової кафедри, яка важила приблизно в чотири рази більше, ніж вона, наступила їй на носок.
— Це смішно.
— Знаю. Я не можу повірити, що більше людей…
Олів стегном вдарилась об щось — когось. Вона повернулася, щоб вибачитися, і — це був Адам. Або плече Адама. Він усе ще спілкувався з доктором Родрігесом, який мав незадоволений вираз обличчя й бурмотів:
— Чому ми взагалі тут?
— Тому що він друг, — сказав Адам.
— Не мій друг.
Адам зітхнув і повернувшись, поглянув на Олів.
— Гм, вибач, — вона жестом вказала у бік входу. — Щойно прийшла купа нових людей, а, очевидно, що простір в цій кімнаті обмежений. Я думаю, це закон фізики чи щось таке.
— Все гаразд.
— Я б відступила, але…
На подіумі професорка Мосс взяла мікрофон і почала представляти Тома.
— Ось, — сказав Адам Олів, змушуючи вставати зі стільця, — сідай на моє місце.
— О, — це було дуже мило з його боку. Звісно не настільки мило, як фальшиві стосунки, щоб врятувати її дупу, і не так мило, як двадцять баксів на нездорову їжу для неї, але все одно дуже мило. Олів не могла погодитися. Крім того, Адам був професором, а це означало, що він був старшим і все таке. Тридцять з чимось. Він справді виглядав підтягнутим, але, ймовірно, у нього було хворе коліно, і за кілька років він матиме остеопороз.
— Дякую, але…
— Насправді, це жахлива ідея, — втрутилась Ан. Її очі металися між Олів і Адамом. — Без образ, професоре Карлсен, але ви втричі більші за Олів. Якщо ви встанете, кімната лопне.
Адам витріщився на Ан, наче не мав жодного уявлення, що його щойно образили.
— Але, — продовжила вона, цього разу дивлячись на Олів, — було б чудово, якби ти могла зробити мені послугу і сісти на коліна свого хлопця, Ол. Щоб мені не довелося ставати на носочки.
Олів кліпнула. А потім знову кліпнула. А потім кліпнула ще раз. Біля трибуни професор Мосс все ще представляла Тома:
— Отримав ступінь доктора філософії в університеті Вандербільта, а потім перейшов на навчання в докторантуру в Гарвардському університеті, де впровадив кілька методів у галузі візуалізації, — але її голос звучав так, ніби він лунав здалеку-далеко. Можливо, тому, що Олів не могла перестати думати про те, що запропонувала Ан, а це було просто…
— Ан, я не думаю, що це гарна ідея, — пробурмотіла Олів під ніс, уникаючи дивитись у бік Адама.
Ан кинула на неї погляд.
— Чому? Ти займаєш те місце, якого у нас немає, і цілком логічно, що ти використаєш Карлсена як крісло. Я б могла, але він твій хлопець, а не мій.
На мить Олів спробувала уявити, що зробив би Адам, якби Ан вирішила сісти йому на коліна, і подумала, що це, ймовірно, закінчилося б наявністю убитого та вбивці — вона не була впевнена, хто з них ким буде. Картинка в уяві була настільки смішною, що вона мало не захихикала вголос. А тоді Олів помітила, як Ан дивиться на неї з очікуванням.
— Ан, я не можу.
— Чому?
— Тому. Це наукова промова.
— Пф. Пам’ятаєш минулого року, коли Джесс і Алекс цілувались половину тієї лекції CRISPR?
— Як же забути, і це було дивно.