І все-таки, незважаючи на все це, він продовжував допомагати їй. І Олів відплачувала йому за доброту, виношуючи ідеї та розвиваючи почуття, які, напевно, змусять його почуватися ніяково.
— Чи не хочеш випити кави?
Олів звела очі від своїх рук.
— Ні, — вона прочистила горло, борючись із почуттям печіння в грудях. Думка про каву викликала в неї нудоту. — Думаю, мені треба повернутися до лабораторії.
Вона нахилилася, щоб взяти свій рюкзак, збираючись підвестися і негайно піти, але на півдорозі її осяяла думка, що вона дивиться на нього. Він сидів навпроти неї із заклопотаним виразом обличчя, злегка насупивши брови.
Вона спробувала посміхнутися.
— Ми ж друзі, правда?
Він насупився ще більше.
— Друзі?
— Так. Ти і я.
Він довго вивчав її. Щось нове промайнуло на його обличчі, суворе і трохи сумне. Занадто швидко, щоб витлумачити.
— Так.
Вона кивнула, не знаючи, чи має вона відчувати полегшення. Сьогоднішній день пройшов зовсім не так, як вона передбачала, і за повіками відчувався дивний тиск, який змусив її швидше просунути руки в лямки рюкзака. Вона помахала йому на прощання з тремтячою усмішкою, і вона вже вийшла б із цього проклятого Старбакса, якби він не сказав своїм голосом: — Олів.
Вона зупинилася прямо перед кріслом і подивилася на нього зверху вниз. Це було так дивно, хоч раз бути вищим.
— Це може бути недоречно, але… — його щелепа зрушила, і він на мить заплющив очі. Начебто збираючись із думками. — Олів. Ти справді… Ти незвичайна, і я не можу уявити, що якщо ти розповіси Джеремі про свої почуття, він не… — він затнувся, а потім кивнув. Його слова і те, як він їх промовив, майже довели її до сліз.
Він думав, що це був Джеремі. Адам думав, що Олів була закохана в Джеремі, коли вони розпочали свою угоду, він думав, що вона все ще закохана у нього. Тому що вона тільки-но сказала напівправду, яку боялася взяти назад і…
Це повинно було статися. Вона збиралася заплакати, і найбільше у світі їй не хотілося робити цього на очах у Адама.
— Побачимося наступного тижня, гаразд? — вона не стала чекати його відповіді і бадьоро пішла до виходу, зачепивши плечем когось, перед ким їй слід вибачитися. Опинившись на вулиці, вона глибоко зітхнула і пішла до факультету біології, намагаючись очистити свій розум, змушуючи себе думати про поділ, який вона мала здавати сьогодні, про заявку на стипендію, яку вона обіцяла доктору Аслан відправити завтра, про те, що сестра Ан приїде до міста у найближчі вихідні та планує приготувати в'єтнамську їжу для всіх.
Прохолодний вітер пробирався крізь листя дерев кампуса, притискаючи светр Олів до тіла. Вона обійняла себе і не озиралася на кафе.
Нарешті почалася осінь.
Розділ 12
ГІПОТЕЗА: якщо мені погано вдається діяльність А, мої шанси на те, що мене попросять зайнятися діяльністю А, зростуть у геометричній прогресії.
Кампус здавався на диво порожнім, коли Адама не було, навіть у дні, коли вона, швидше за все, не зустріла б його. Це не мало сенсу: Стенфорд, безперечно, був не порожнім, а кишів гучними, дратівливими студентами, які ходили на заняття та йшли з них. Життя Олів теж було насиченим: її миші були достатньо дорослими для проведення поведінкових аналізів, вона нарешті отримала правки до статті, яку вона подала кілька місяців тому, і їй довелося почати будувати конкретні плани щодо свого переїзду до Бостона наступного року. У класі, в якому вона була асистентом викладача, наближалася контрольна, і студенти магічним чином почали з*являтися в робочі години, панікуючи й ставлячи запитання, на які завжди можна було відповісти першими трьома рядками навчальної програми.